Денніса це все вганяло в депресію. Занадто легко було уявити, як його мати ближче до четвертої дня заносить у їдальню велетенського каплуна із засмаженою шкірочкою, батько гострить ніж, а його сестра, розчервонівшись від радості й відчуття важливості, з червоним оксамитовим бантом у волоссі, наливає їм усім по келиху доброго червоного вина. Також легко уявлялися смачні запахи, сміх, коли вони сідали за стіл.
Легко уявити… та, мабуть, помилка.
Насправді то був найдепресивніший День подяки в його житті. Він поринув у незвичний післяполуденний сон (фізіотерапії не було, бо свято), і йому наснилося щось тривожне: декілька «карамельок» ішли через палату інтенсивної терапії й клеїли перевідні картинки з індичками на апарати життєзабезпечення та крапельниці.
Уранці до нього приходили мати, батько й сестра, і вперше за весь час він відчув, що Еллі не терпиться піти. Їх запросили на легкий пізній сніданок Дня подяки до Келлісонів, а Лу Келлісону, одному з трьох хлопців Келлісонів, було чотирнадцять і він був «красунчиком».
А її зібраний докупи брат став нудним. У нього не виявили рідкісної трагічної форми раку, який ріс би в його кістках. Його не паралізує до кінця життя. Фільму тижня з нього не вийшло.
Десь о пів на першу вони подзвонили йому від Келлісонів, і батько вже говорив трохи як п’яненький — Денніс здогадався, що він уже другу «Криваву Мері» прикінчує, а мама, напевно, кидає на нього несхвальні погляди. Сам Денніс якраз доїдав свій схвалений дієтологом синьокартковий обід Дня подяки — уперше такий обід, який він зміг прикінчити за п’ятнадцять хвилин, — і йому добре вдалося зобразити голосом веселощі, щоб не зіпсувати їм день. Еллі ненадовго взяла трубку, підхихикуючи, з верескливими нотками в голосі. Можливо, саме розмова Еллі втомила його настільки, що захотілося подрімати.
Він заснув (і бачив той бентежливий сон) близько другої години. У лікарні того дня було незвично тихо, з персоналу залишилися тільки чергові. Звичайне белькотіння телевізорів і транзисторних радіоприймачів в інших палатах прикрутили. «Карамелька», яка забирала в нього тацю, обдарувала його широкою усмішкою й спитала, чи сподобався йому «особливий обід». Денніс запевнив її, що він у захваті. Зрештою, у неї теж мав бути День подяки.
Отож, він заснув, і сновидіння увірвалося, перерісши в темний сон забуття, а коли він прокинувся, була вже майже п’ята вечора, і Арні Каннінґем сидів у твердому пластиковому кріслі, де лише напередодні сиділа його дівчина.
Уздрівши його, Денніс аніскілечки не здивувався; просто вирішив, що це знову сон.
— Здоров, Арні, — сказав він. — Як твоє нічого?
— Та нічого, — відповів Арні, — а от у тебе, Деннісе, такий видон, наче ти досі спиш. Хочеш, голову тобі намну? Це точно тебе розбудить.
На колінах у нього лежав коричневий пакет, і крізь сон він подумав: «Обід свій усе-таки забрав. Може, Реппертон і не так сильно потоптав його, як ми думали».
Він спробував сісти в ліжку, але заболіла спина, тому він натиснув кнопку, щоб ліжко піднялося в майже сидяче положення. Застогнав мотор.
— Господи, це справді ти!
— А ти кого чекав, гідру триголову? — доброзичливо запитав Арні.
— Я спав. І думав, що все ще сплю, здається. — Денніс сильно потер собі лоба, неначе хотів позбутися сонливості, що досі сковувала його мозок. — З Днем подяки тебе, Арні.
— А то, — відповів Арні. — І тобі того самого. Тебе тут чим нагодували, індичкою з обрізками?
Денніс розсміявся.
— Та щось таке принесли, наче дитячий обід з Елліного «Щасливого кафетерію», де ми її сім років святкували. Пам’ятаєш?
Арні приклав складені ківшиком долоні до рота й видав блювальні звуки.
— Пам’ятаю. Така ригачка.
— Мені дуже приємно, що ти прийшов, — сказав Денніс, і наступної миті небезпечно близько підійшов до межі сліз. Мабуть, він і сам до кінця не усвідомлював глибини своєї депресії. Рішучість повернутися додому до Різдва посилилася вдвічі. Якщо йому і в день Різдва доведеться тут скніти, він руки на себе накладе.
— А твої не прийшли?
— Та ну, приходили. І ввечері ще прийдуть, ну, мама з татом так точно, але ж це не те саме. Ну ти ж розумієш.
— Ага. Ну, я тобі тут дещо приніс. Сказав жінці внизу, що несу тобі халат. — Арні підхихикнув.
— А що там? — спитав Денніс, киваючи на пакунок. То був не просто обідній пакет; то був пакет з крамниці.