— О, я здійснив набіг на холодильник, після того, як ми іззіли пташку. Мама з татом поїхали в гості до друзів з університету — вони це щороку в День подяки післяобід роблять. І не повернуться до восьмої взагалі.
Розповідаючи, він виймав з пакета різні речі. Денніс тільки дивився ошелешено. Два полив’яні свічники. Дві свічки. Арні вставив свічки в заглиблення, підпалив сірником із сірникової коробочки з рекламою гаража Дарнелла, і вимкнув у палаті світло. Потім з пакета з’явилися два сендвічі, невміло загорнуті у воскований папір.
— Наскільки я пригадую, — сказав Арні, — ти завжди вважав, що збацати собі кілька сендвічів з індичкою о пів на двадцяту ночі в четвер — це краще, ніж обід у День подяки. Бо нема вже тиску.
— Ага, — кивнув Денніс. — Сендвічі перед теликом, Карсон чи якась стара кіношка. Але чесне слово, Арні, даремно ти…
— Ай, чорт, я майже три тижні до тебе не навідувався. Добре, що ти спав, коли я зайшов, бо ти б, напевно, мене застрелив. — Пальцем він постукав по двох сендвічах для Денніса. — Здається, твої улюблені. Біле м’ясо з майонезом на «Диво-хлібі».
Спочатку Денніс тихо захихотів, потім розсміявся, а далі просто розреготався. Арні бачив, що від цього йому болить спина, але Денніс уже не міг спинитися. «Диво-хліб» був одним з їхніх спільних великих секретів дитинства. Їхні матері до питання хліба ставилися вкрай серйозно; Реджина купувала дієтичні буханці, хоча іноді сходила з прямого шляху й забрідала в Край жита грубого помелу. Деннісова мати надавала перевагу цільнозерновому від «Роуман Міл» і житньому пампернікелю. Арні з Деннісом їли те, що їм давали — але обидва потайки фанатіли від «Диво-хліба», і не раз навіть заникували гроші та замість цукерок брали собі буханку «Дива» і слоїк гірчиці «Френчіз». А потім прокрадалися в гараж до Арні (чи в халабуду на дереві до Денніса, яку, на жаль, дев’ять років тому знищив буревій), поглинали сендвічі з гірчицею і читали комікси про Багатенького Річі, поки не втопчуть увесь буханець.
Арні розсміявся і собі, і для Денніса то була найкраща частина Дня подяки.
Майже десять днів тому напарника Денніса виписали, тож наразі він жив у палаті для двох сам. Зачинивши двері, Арні витяг з коричневого пакета упаковку з шістьох пляшок пива «Буш».
— Дива не закінчуються ніколи, — прокоментував Денніс і не міг знову не розсміятися з мимовільного каламбуру.
— Так, — сказав Арні. — Я думаю, вони й не закінчаться. — Він здійняв пляшку пива понад свічками до Денніса. — За твоє здоров’я.
— Жити вічно, — проголосив Денніс. Вони випили.
По тому, як вони прикінчили товсті сендвічі з індичкою, Арні видобув з вочевидь бездонного пакета дві пластикові порційні формочки для пирогів й познімав накривки. Усередині спочивали два шматки домашнього яблучного пирога.
— Ні, чувак, я не можу, — запротестував Денніс. — Я ж лусну.
— Їж, — скомандував Арні.
— Я правда не можу, — сказав Денніс, беручи судочок «Таппервер» і нову пластмасову виделку. А тоді розправився зі шматком пирога за чотири велетенські укуси та вдоволено відригнув. Перехилив залишки другого пива й відригнув знову. — У Португалії це комплімент кухареві, — сказав він. У голові приємно дзижчало від пива.
— Як скажеш, — вишкірився Арні. Він устав, увімкнув лампи денного світла й загасив свічки. Надворі почався рівний дощ. Він стукав у шибки; видавався холоднющим зі звуку та відчуттів. А для Денніса частка теплого духу дружби та справжнього Дня подяки неначе згасла разом зі свічками.
— Завтра я тебе ненавидітиму, — сказав Денніс. — Доведеться годину на товчку сидіти. А в мене спина болить.
— Пам’ятаєш, як в Елейн почалася пердячка? — спитав Арні, і обидва розсміялися. — Ми дражнили її, поки твоя мама не дала нам як слід чортів.
— Шептунчиками не смерділо, але залпи були такі, як треба, — усміхнувся Денніс.
— Як постріли, — погодився Арні, й вони ще трохи посміялися — але то був печальний сміх, якщо така річ узагалі існує. Багато води збігло. Думка про те, що напад газів у Еллі стався сім років тому, навіювала радше неспокій, ніж веселощі. Під усвідомленням того, що сім років можуть промчати з такою безперешкодною й рівномірною легкістю, крився подих смерті.
Розмова трохи забуксувала, бо кожен з них поринув у власні думки.
Зрештою Денніс мовив:
— Учора приходила Лі. Розказала мені про Крістіну. Чувак, мені шкода. Непруха.
Арні підвів погляд, і його вираз задумливої меланхолії стерла радісна усмішка, якій Денніс не надто повірив.