— Ага, — сказав він. — Це жесть. Але я теж перебрав міру, так не годиться.
— Будь-хто на твоєму місці вибухнув би, — сказав Денніс, розуміючи, що раптом насторожився, сам того не бажаючи, але нічого не здатний із собою вдіяти. Атмосфера дружби розсіялася; щойно вона була тут, зігрівала кімнату, виповнювала її, а тепер просто вичахла, як те щось ефемерне й делікатне, яким і була. Тепер вони лише виконували танець. Веселі очі Арні також були непрозорими і — він міг би поклястися в цьому — сторожкими.
— Звісно. Я виніс матері мозок. І Лі теж, здається. Просто мене так шокувало, що вся моя робота… уся моя робота псу під хвіст. — Він похитав головою. — Неприємно.
— І ти зможеш якось цьому зарадити?
Арні миттєво просяяв — цього разу просяяв непідробно, Денніс це відчув.
— А то! Я вже дещо зробив. Деннісе, ти б не повірив, якби бачив, якою вона була на стоянці. У той час їх робили міцними, не те що тепер, коли все, що здається металом, насправді виявляється просто блискучою пластмасою. Ця машина — якийсь незнищенний танк, чорт забирай. Найсильніше постраждало скло. І шини, звичайно. Вони їх порізали.
— А двигун?
— До нього не дісталися, — швидко відказав Арні, і то була перша брехня. Вони до нього дісталися, ще й як. Коли Арні та Лі підійшли до Крістіни того дня, кришка розподільника валялася на асфальті. Лі зрозуміла, що це, і сказала Деннісу. Що ще вони накоїли під капотом, Денніс міг лише здогадуватися. Радіатор? Якщо хтось мав намір попробивати трохи дірок у корпусі монтажною лопаткою для шин, то хіба важко було тим самим інструментом проштрикнути в кількох місцях радіатор? Як щодо свічок? А регулятор напруги? Карбюратор?
Арні, чому ти мені брешеш?
— То що ти тепер з нею робиш? — спитав Денніс.
— Гроші на неї витрачаю, а що ж іще? — відповів Арні й розсміявся своїм майже-щирим сміхом. Денніс міг би повірити, що він щирий, якби раз чи два не чув оригіналу за подячною вечерею, яку приніс йому Арні. — Нові шини, нове скло. З корпусом теж треба тепер помучитися, і буде як нова.
«Як нова». Але ж Лі сказала, що вони знайшли повну руїну, трохи цілішу за розтрощений брухт на ярмарку, де за четвертак кожен може тричі вгатити по ньому кувалдою.
Чому ти брешеш?
На секунду він похолов, подумавши, чи Арні, бува, трохи не божевільний — але ні, враження він справляв не таке. Денніс відчував, що від нього йде якась… потайливість. Лукавість. А тоді, вперше за весь час, його навідала божевільна думка, думка про те, що, може, Арні лише наполовину бреше, намагаючись закласти фундамент правдоподібності для… для чого? Випадку спонтанного відновлення? Маячня якась, чи не так?
Чи не так?
«Справді так, — подумав Денніс, — якщо не бачив, як купа тріщин на лобовому склі неначе зменшується між першим оглядом і другим».
Просто гра світла. Так ти тоді подумав, і ти був правий.
Але грою світла не пояснити було того, що Арні переробляв Крістіну навмання, гри в класики з нових і старих деталей. Не пояснити було того дивного почуття, яке Денніс дістав, сидячи за кермом Крістіни в Лебеєвому гаражі, чи того відчуття по тому, як дорогою до Дарнелла вони поставили нову шину, що він дивиться на картину зі старою машиною, одразу під якою криється картина з новою машиною, і що в картині зі старою машиною вирізали дірку, на тому місці, де була одна зі старих автомобільних шин.
І ніщо не пояснювало брехні Арні зараз… а також задумливого погляду звужених очей, яким він споглядав Денніса, щоб пересвідчитися, чи той сприйме його брехню за чисту монету. Тож він усміхнувся… широкою усмішкою, у якій світилася полегкість.
— Ну супер тоді, — сказав він.
Оцінювальний погляд звужених очей тримався ще якусь хвилю, та зрештою Арні розплився в усмішці типу «ай, та ну».
— Пощастило, — знизав плечима він. — Як подумаю про все те, що вони могли учворити — цукор у бензобаку, меляса в карбюраторі… вони дурні. На щастя для мене.
— Реппертон і його весела компанія? — тихо спитав Денніс.
Підозріливий погляд, такий темний і не властивий Арні, випірнув знову, та потім зник з очей. Арні знову поринув у понурість. Понурість і замкнутість. Він неначе хотів щось сказати, та натомість зітхнув.
— Так, — відповів. — А хто ж іще?
— Але ти на них не заявив.
— Тато заявив.
— Так сказала Лі.
— Що ще вона тобі сказала? — відрізав Арні.
— Нічого, та я й не питав, — Денніс простягнув уперед руку. — Арні, це твої справи. Мир.
— Звісно, — він тихо засміявся, а тоді провів рукою перед обличчям. — Я досі цього всього не перетравив. Блядь. Не думаю, Деннісе, що колись зможу це до кінця перетравити. Зайти на ту стоянку з Лі, думати, що ти на вершині світу, а потім побачити…