Реджина подивилася на нього, занепокоєна й розгублена. Уперше в житті вона просто не знала, як бути далі. Арні вирвався з-під її контролю. Знаючи, що це змусить її пережити страшний відчай, який часом заповзав у її душу й сповнював мозок жахливою порожньою гнилою холоднечею. У такі моменти її накривала депресія, така всеохопна, що вона сама віри не йняла, змушуючи її замислюватись, навіщо вона взагалі прожила своє життя — щоб її син міг закохатися в дівчину і в машину, і все це за одну жахливу осінь. Уся річ була в цьому? Щоб вона могла чітко й виразно побачити, дивлячись у його сірих очах, як сильно він її зненавидів? У цьому річ? І з дівчиною це насправді не мало зовсім нічого спільного, чи не так? Ні. У її розумінні все зводилося до машини. Її сон став уривчастим і неспокійним, і вперше за весь час, відколи двадцять років тому в неї стався викидень, вона зловила себе на думці, що хоче записатися до лікаря, доктора Маскії, і спитати, чи не призначить він їй якихось пігулок від стресу, депресії та супутнього безсоння. Довгими безсонними ночами вона думала про Арні, а ще — про помилки, яких уже не виправити ніколи; вона думала про те, що час має здатність зміщувати рівновагу сил на своїй осі й що старість має здатність часом виглядати у дзеркало на туалетному столику, немов рука трупа, що вилізла з розмитої землі.
— Ти повернешся рано? — спитала вона, знаючи, що це останній бруствер істинно безсилої матері, та відчуваючи огиду, що неспроможна — тепер уже — щось змінити.
— Звісно, — сказав він, але вона не повірила — через те, як він це сказав.
— Арні, я б воліла, щоб ти залишився вдома. У тебе дуже нездоровий вигляд.
— Усе зі мною буде нормально, — відказав він. — Повинно бути. Завтра треба перевезти деякі автозапчастини в Джеймсбург, Вілл попросив.
— Якщо ти будеш хворий, то не треба, — сказала вона. — Це ж майже сто п’ятдесят миль.
— Не хвилюйся, — він поцілував її — холодним торканням кінчиків губ до щоки, неначе стрів знайому на вечірці з коктейлями.
Арні саме відчиняв кухонні двері, наміряючись вийти, коли Реджина спитала:
— Ти знав хлопця, якого вчора вночі на Кеннеді-драйв переїхала машина?
Він обернувся, подивився на неї. Його обличчя нічого не виражало.
— Що?
— У газеті писали, що він ходив у Лібертівілльську школу.
— А, той випадок зі збитим, ось про кого ти говориш.
— Так.
— Ми з ним слухали разом один курс у дев’ятому класі, — сказав Арні. — Здається. Ні, мам, насправді я його не знав.
— А. — Вона кивнула, задоволена. — Це добре. У газеті писали, що в його організмі знайшли сліди наркотиків. Арні, ти ж не вживаєш наркотиків, правда?
Арні лагідно всміхнувся в її знекровлене, сторожке обличчя.
— Ні, мамо, — відповів він.
— А якщо спина почне боліти… тобто якщо дуже болітиме… ти звернешся до доктора Маскії по рецепт, правда ж? Не будеш купувати нічого у… продавця наркотиків, правда ж?
— Ні, мамо, — повторив він і вийшов.
Знову падав сніг. Наступна відлига розтопила майже весь, але цього разу він повністю не зник, лише відступив у тінь, де утворив білу облямівку попід парканами, біля стовбурів дерев, на піддашку гаража. Та всупереч снігу довкола країв — чи, може, через нього — їхній газон здавався чудернацько зеленим, коли Арні вийшов у сутінки, а його батько, який згрібав рештки осіннього листя, мав вигляд дивного втікача з літа.
Арні підняв руку в короткому привітальному жесті й хотів пройти, не починаючи розмови. Але Майкл його гукнув. Арні неохоче підійшов. Йому не хотілося спізнитися на автобус.
Його батько також постарів у бурях, що віяли через Крістіну, хоча інші події теж, поза сумнівом, на ньому позначилися. Наприкінці літа він подався на посаду керівника кафедри історії в Горліксі, але дістав доволі обґрунтовану відмову. А ще на щорічному медогляді лікар виявив початкову стадію флебіту — того флебіту, який ледь не звів у могилу Ніксона; флебіту, болячки старих. І тепер, коли кінець осені помалу наближався до ще однієї сірої пенсильванської зими, Майкл Каннінґем виглядав понуріше, ніж зазвичай.
— Привіт, тату. Слухай, мені вже треба бігти, бо хочу встигнути на…
Майкл підвів погляд від купки мерзлого коричневого листя, яке зміг згребти із землі; світло заходу сонця затрималося на рельєфі його обличчя й неначе залило його кров’ю. Арні, шокований, мимохіть відступив назад. Батькове обличчя було виснаженим.