— Я ж вам сказав…
Руді Дженкінс здійняв руку й чарівливо всміхнувся. На якусь дивну секунду Арні подумав, що він зараз скаже «мир», як це іноді робив Денніс, коли в них доходило до сварки.
— Пошкоджують її. Даруйте.
— Нічого, — кивнув Арні.
— Хай там як, за словами вашої дівчини виходить, що один зі зловмисників… ну, випорожнився на панель приладів. Я б собі подумав, що ви дико розлючені. Я б собі подумав, що ви написали заяву.
З цими словами усмішка з його обличчя зійшла повністю, і Джанкінс глянув на Арні серйозно, навіть суворо.
Холодні сірі очі Арні зустрілися з карими очима Джанкінса.
— Лайно стирається, — зрештою мовив Арні. — А хочете дещо знати, містере… Руді? Хочете, я вам щось розкажу?
— Так, синку.
— Коли мені було півтора року, я добрався до виделки й подряпав антикварне бюро, на яке моя мати відкладала гроші років так, мабуть, із п’ять. Назбирала з грошей на шпильки, так вона сказала. А я за дуже короткий проміжок часу подер його ледь не на клапті. Звісно, я не пам’ятаю, але вона каже, що просто сіла на підлогу й розридалася. — Арні злегка всміхнувся. — Аж до цього року я не міг уявити, щоб моя мати таке робила. А тепер можу. Дорослішаю, мабуть, вам так не здається?
Джанкінс прикурив сигарету.
— Арні, я чогось не розумію? Бо поки що я не бачу суті.
— Вона сказала, що краще б я в підгузках ходив до трьох років, ніж такого накоїв. Тому що лайно стирається, сказала вона. — Арні всміхнувся. — Його змиваєш в унітаз, і все, нема.
— Так, як не стало Канючі Велча? — поцікавився Джанкінс.
— Я про це нічого не знаю.
— Ні?
— Ні.
— Слово скаута? — спитав Джанкінс. Запитання було гумористичним, але очі залишалися серйозними; вони промацували Арні, шукаюючи найменшої тріщини, критично важливого вагання.
Чоловік, що далі в проході надягав на свою машину зимову гуму, впустив інструмент на бетон. Він мелодійно дзенькнув, і той проспівав ледь не хоровим співом: «А гівна тобі, хвойдо».
Джанкінс і Арні обидва ненадовго повернули голови в той бік, і момент було втрачено.
— Звичайно, слово скаута, — відповів Арні. — Слухайте, я розумію, ви повинні мене розпитувати, така у вас робота…
— Звісно, це моя робота, — лагідно погодився Джанкінс. — Хлопця переїхали по тричі в кожен бік. Він став м’ясом. Його відшкрібали від асфальту лопатою.
— Та ну, — збриджено мовив Арні. У шлунку ліниво прокрутився якийсь вал.
— Не вірите? Хіба не це зазвичай роблять з лайном? Зішкрібають лопатою?
— Я тут ні при чому! — прокричав Арні, і чоловік навпроти, що вовтузився з глушником, вражено підвів погляд.
Арні заговорив тихіше.
— Пробачте. Мені просто хочеться, щоб ви дали мені спокій. Ви, блін, чудово знаєте, що я до цього взагалі ніяк не причетний. Ви щойно оглянули всю машину. Якби Крістіна збила того Велча, багато разів і так сильно, вона б уся була покоцана. Це я точно знаю, бо телевізор дивлюся. А коли я два роки тому ходив на заняття «Автомайстерня-два», то містер Смолнак казав, що два найкращі з відомих йому способів знищити передній край машини — збити оленя чи людину. Він трохи жартував, але не знущався з нас… якщо ви розумієте, про що я. — Арні глитнув слину й почув, як у пересохлому горлі виразно клацнуло.
— Авжеж, — кивнув Джанкінс. — Ваша машина, схоже, у порядку. Але не ви, юначе. Ви схожі на сновиду. Вигляд у вас абсолютно зайобаний. Даруйте за мою погану французьку. — Ударом нігтя він викинув недопалок цигарки. — Знаєте що, Арні?
— Що?
— Я думаю, ви брешете швидше, ніж кінь учвал бігає. — Він плеснув долонею по капоту Крістіни. — Чи, може, варто сказати — швидше, ніж «плімут» їздить.
Арні дивився на нього, тримаючи руку на зовнішньому дзеркалі з боку пасажира. І мовчав.
— Не думаю, що ви брешете про малого Велча. Але думаю, що брешете стосовно того, що зробили з вашою машиною. Ваша дівчина сказала, що її потовкли в гівно, і говорила вона набагато переконливіше, ніж ви зараз. Вона плакала, поки мені розповідала. Казала, скрізь були розсипи битого скла… До речі, а де ви купували скло на заміну?