Арні посунув уперед, з піднятими кулаками й очима, звуженими до щілин.
Вона ще раз конвульсивно вдихнула повітря — о, як це було боляче, боліло так, ніби її різали ножами — і закричала:
— Арні, що ти робиш? Перестань!
Він обернувся до неї, сторопілий.
— Га? Лі?
— Він урятував мені життя, за що ти його б’єш?
Зусилля було надмірним, і чорні цятки знову закружляли перед її очима знизу вгору по спіралі. Вона могла б спертися на машину, але не хотіла до неї наближатися й торкатися теж не хотіла. Лампочки приладової панелі. Щось трапилося з лампочками приладової панелі. Щось
(очі вони перетворилися на очі)
таке, про що вона не хотіла й думати.
Натомість вона, хитаючись, побрела до ліхтарного стовпа й сперлася на нього, мов п’яниця, похиливши голову, відсапуючись. Довкола її стану оповилася м’яка несмілива рука.
— Лі… золотко, як ти?
Вона трохи повернула голову й побачила його нещасне перелякане обличчя. Та й розплакалася.
Автостопник боязко наблизився до них, витираючи скривавленого рота рукавом куртки.
— Дякую, — мовила Лі між хрипкими стрімкими вдихами.
Біль на крихту вже влігся, і сильний холодний вітер заспокоював її розпашіле обличчя.
— Я вдавилася. І мабуть… мабуть, померла б, якби ви не…
Забагато. Знову чорні цятки, й усі звуки знову затухали, зливалися в лячну вітряну трубу. Вона опустила голову й чекала, коли це минеться.
— Це прийом Гаймліха, — мовив попутник. — Коли влаштовуєшся на роботу в кафе, тебе змушують його вивчити. В універі. Дають потренуватися на гумовому манекені. Дейзі-Мей — так його звуть. І ти виконуєш, але поняття зеленого не маєш, чи він… ну, розумієте… спрацює на живій людині. — Голос у нього тремтів, з високого регістру перескакував на низький і назад, наче в малого, що вступає в підлітковий вік. Його голос неначе хотів розсміятися чи заплакати — що-небудь — і навіть у непевному світлі та крізь завісу густого снігопаду Лі змогла роздивитися, що обличчя в нього мертвотно-бліде. — Я не думав, що мені доведеться його коли-небудь застосувати. Але працює нормально. Ви бачили, як вилетів той йобаний шмат м’яса? — Автостопник витер рота й утупився в тонку плівку спіненої крові на своїй долоні.
— Вибачте, що я вас вдарив, — сказав Арні, таким тоном, наче от-от розплачеться. — Я був просто… я був…
— Так, чувак, я знаю, — він поплескав Арні по плечі. — Ніхто не ображається. Дівчино, ти там жива?
— Так, — мовила Лі. Рівномірність дихання відновилася. Серце сповільнювало свій біг. От тільки ноги були не в порядку: відчуття було абсолютно безпорадним, наче вони стали гумовими. «О Господи, — подумала вона. — Я могла вже бути мертвою. Якби ми не підібрали цього хлопця, а ми ж мало не проїхали повз нього…»
Їй стало зрозуміло, що для неї це щастя — бути живою. Це кліше вдарило її хвилею дурної незаперечної сили, від якої голова запаморочилася до межі непритомності. Сльози покотилися сильніше. Коли Арні повів її до машини, вона пішла, поклавши голову йому на плече.
— Ну, — непевно промовив попутник, — я вже піду.
— Стійте, — сказала Лі. — Як вас звати? Ви врятували мені життя, я б хотіла знати ваше ім’я.
— Баррі Ґоттфрід, — відповів автостопник. — До ваших послуг. — І знову змахнув уявним капелюхом.
— Лі Кебот. А це — Арні Каннінґем. Ще раз дякую.
— Авжеж, — докинув Арні, але щирої подяки в його голосі Лі не вчула — тільки той дріж. Він всадовив її в машину, і раптом той запах накинувся на неї, атакував її: нічого ледве вловного цього разу, жодних прихованих подмухів. То був сморід гниття й розкладу, насичений і згубний. Дикий несамовитий переляк охопив голову Лі, й вона подумала: «Це запах її люті…»
Світ перед очима поплив убік. Вона вихилилася з машини й виблювала.
А потому все навколо на якийсь час посіріло.
— З тобою точно все гаразд? — спитав у неї Арні десь так, напевно, усоте. І десь приблизно востаннє, з певною полегкістю усвідомила Лі. Вона була дуже, дуже втомлена. У грудях пульсував тупий біль, і такий самий угніздився в скронях.
— Тепер уже так.
— Добре. Добре.
Він нерішуче ворухнувся, наче хотів піти, але не був певен, чи доречно це вже; мабуть, ні, поки не поставив свого, здавалося, вічного запитання щонайменше ще раз. Вони стояли перед будинком Кеботів. Прямокутники жовтого світла, що лилося з вікон, рівно лягали на свіжий незайманий сніг. Крістіна стояла біля тротуару, на холостому ходу, світячи габаритними вогнями.