— Я вислухаю.
Лі глибоко вдихнула повітря, не звертаючи уваги на те, що в грудях тягнуло. Вона поглянула на Крістіну, видихнувши струмочок білої пари в товсте запинало снігопаду, але швидко відвела погляд. Тепер уже габаритні вогні були схожі на очі: жовті очі рисі.
— Коли я вдавилася… коли я задихалася… панель приладів… лампочки на ній змінилися. Вони змінилися. Вони були… ні, так далеко я заходити не буду, але вони були схожі на очі.
Він розсміявся — коротко реготнув у холодне повітря. У будинку відтулили штору, хтось визирнув надвір, а потім штора знову опустилася.
— Якби той автостопник… той хлопець, Ґоттфрід… якби не він, Арні, я б померла. Я би померла. — Вона зустрілася з ним очима й повела далі. «Один раз, — сказала вона собі. — Я маю сказати це тільки один раз». — Ти розказував мені, що перші три роки в ЛСШ працював у кафетерії. Я бачила на дверях кухні плакат з прийомом Гаймліха. Ти, напевно, теж його бачив. От тільки до мене, Арні, ти його не застосував. Ти готувався поплескати мене по спині. А це не допомагає. Я в Массачусеттсі працювала в ресторані, і перше, чого там навчають, ще до того, як показують прийом Гаймліха, — що плескати по спині людину, яка вдавилася їжею, не допомагає.
— Що ти хочеш сказати? — спитав він тонким голосом, наче йому раптом забракло повітря.
Вона не відповіла, просто подивилася на нього. Він подивився їй у вічі лише на секунду, а потім його погляд — сердитий, спантеличений, замалим не зацькований — метнувся вбік.
— Лі, люди забувають. Ти права, я повинен був його застосувати. Але якщо ти проходила той курс, то знаєш, що його можна й до себе застосувати. — Арні сплів обидві руки в кулак з великим пальцем догори й натиснув на свою діафрагму, щоб продемонструвати метод у дії. — Просто зопалу люди забувають…
— Так, забувають. А ти в тій машині, схоже, багато всього забуваєш. Наприклад, про те, як це — бути Арні Каннінґемом.
Арні похитав головою.
— Лі, тобі потрібен час, щоб подумати. Тобі потрібен…
— Це саме те, що мені не потрібно! — вигукнула вона з таким лютим запалом, якого сама від себе в тому стані не сподівалася. — Я в житті не стикалася ні з чим надприродним… я ніколи навіть не вірила в таке… але тепер я не знаю, що відбувається, зокрема і з тобою. Арні, вони були як очі. А пізніше… по всьому… був запах. Жахливий, гнилий сморід.
Він сахнувся від неї.
— Ти розумієш, про що я говорю.
— Ні. Ані найменшої гадки не маю.
— Ти так підскочив, наче тобі диявол вухо крутнув.
— Тобі ввижається, — гарячково відказав Арні. — Багато ввижається.
— Той сморід був там. І є ще багато всякого. Іноді твоє радіо не ловить нічого, крім тої станції зі старими піснями…
Знову спалах у його очах, і лівий кутик рота ледь помітно сіпнувся.
— А іноді, коли ми обнімаємося й цілуємося, вона глухне, так, неначе їй це не подобається. Неначе машині це не до вподоби, Арні.
— Ти засмучена, — зі зловісною категоричністю констатував він.
— Так, я засмучена, — і вона розплакалася. — А ти ні? — Сльози повільно потекли цівками по її щоках. «Арні, я думаю, це кінець наших стосунків… я любила тебе, але здається, усе скінчено. Я справді так думаю, і мені від цього дуже сумно й дуже шкода». — Твої стосунки з батьками перетворилися на… на табір збройного протистояння, ти возиш бозна-що в Нью-Йорк і Вермонт за дорученням тієї товстої свині Вілла Дарнелла, а та машина… та машина…
Вона більше не могла говорити. Її голос кудись випарувався. Вона впустила пакунки й наосліп нагнулася, щоб їх попідбирати. Проте, виснажена й розплакана, заледве спромоглася їх переворушити. Він нахилився допомогти, але вона його грубо відштовхнула.
— Не чіпай! Я сама зберу!
Він випростався, блідий і рішучий. На обличчі задерев’янів вираз люті, але очі… о, ті очі здалися Лі розгубленими.
— Гаразд, — сказав він, згрубілим тепер уже від власних сліз голосом. — Добре. Об’єднуйся з ними всіма, якщо хочеш. Сідай у сідло й скачи з усіма тими іншими гівнярами. Кому яке, у сраці, діло? — Він судомно вдихнув повітря, і з його грудей вирвався один-єдиний ображений схлип, поки він не встиг грубо ляснути себе по губах рукою в рукавичці.
Спиною вперед він рушив до машини; наосліп витягнув руки позад себе, намацуючи «плімут», і Крістіна була на місці.
— Ти головне пам’ятай, що ти божевільна! Геть з котушок злетіла! Іди, грай у свої ігри! Ти мені не потрібна! Мені ніхто з вас не потрібен!
Його голос зірвався на тонкий крик, що лунав у диявольській злагоді з вітром: