Але «камаро» вирівнявся.
— Господи Ісусе, Бадді, гальмуй! — голосив Річі.
Бадді нависав над кермом, шкірячись у бороду. Налиті кров’ю очі випиналися з очниць. Пляшка «Викрутки» була затиснена в нього між ніг. «На тобі! На тобі, ти, сучий син, убивця ти кінчений! Подивимось, як ти це зробиш, щоб не перекинутися!» Та за хвилю фари виринули знову, ще ближче, ніж раніше, і посмішка Бадді, здригнувшись, зів’яла. Уперше за весь час він відчув, як по ногах до паху підіймається, позбавляючи мужності, нудотливе поколювання. У його душу заповзав страх — справжній страх.
Боббі дивився назад, на те, як машина, що гналася за ними, вписалася в поворот. Він обернувся на Бадді, і його обличчя було спотворене жахом і дурнувате.
— Її навіть не занесло, — сказав він. — Але цього не може бути! Цього…
— Бадді, хто це? — спитав Річі.
Він простягнув руку, щоб торкнутися плеча Бадді, і його рука була відкинута вбік з такою силою, що кісточки вдарилися об скло вікна з пасажирського боку.
— Не торкайся мене, — прошепотів Бадді. Дорога розгорнутим полотном стелилася перед ним, не чорний гудрон, а білий сніг, втрамбований і підступний. «Камаро» котив цією слизькою поверхнею зі швидкістю понад дев’яносто миль на годину, і між сніговими заметами, що сягали б людині до рівня грудей, видно було тільки його дах і помаранчевий м’ячик для пінг-понгу, настромлений на верхівку радіоантени. — Краще не торкайся мене, Річі. Не на такій швидкості.
— Це… — голос Річі надломився, і він не зміг продовжити.
Бадді зиркнув на нього, і від побаченого страху в червоних очицях Бадді власний жах Річі поліз угору горлом, схожий на гарячу олію.
— Ага, — мовив Бадді. — Думаю, що так.
Тут, нагорі, не було жодних будинків; вони вже заїхали на державну землю. Тут, нагорі, не було нічого, крім високих снігових заметів і темного переплетіння дерев.
— Вона в нас вріжеться! — завищав Боббі з заднього сидіння, голосом високим, як у старої жінки. Під ногами в нього дико деренчала в своїй картонці решта пляшок «Техаської викрутки». — Бадді! Вона в нас вріжеться!
Машина позаду них наблизилася на п’ять футів від заднього бампера «камаро»; її дальнє світло заливало салон світлом, таким яскравим, що в ньому можна було дрібний шрифт читати. Вона, легко ковзаючи, підібралася ще ближче. Ще мить — і їх струсонуло від зіткнення.
«Камаро» зсунувся на дорозі, коли машина позаду них трохи відстала; для Бадді все було так, неначе вони раптом злинули в повітря, і він зрозумів, що вони були на волосину від того, щоб шалено закружляти на дорозі, коли передній край і задній блискавично міняються місцями, а потім врізатися в щось і перекинутися.
Краплина поту, тепла й пекуча, мов сльоза, скотилася йому в око.
Поступово «камаро» знову вирівнявся.
Відчувши, що до нього повернулося керування, Бадді потроху відпустив правою ногою педаль газу. Якщо в тому іржавому відрі ’58-му сидів Каннінґем — а чи не це йому снилося в тих сновидіннях, яких він майже не пам’ятав? — «камаро» дасть йому прикурити.
Двигун уже верещав. Стрілка тахометра знову дрижала на краю червоної лінії — 7 000 обертів за хвилину. На спідометрі перевалило за сотню миль, і мовчазні снігові замети примарно мчали обабіч повз них. Дорога попереду скидалася на зйомку аматорською камерою у фільмі, відтворення якого накрутили до скаженої швидкості.
— Ой, Божечку, — скімлив Боббі, — ой, Божечку, будь ласка, не дай мені загинути, ой, Божечку, ой, твоїй матері…
«Його ж не було з нами тієї ночі, коли ми укатали машину Пиздопикого, — подумав Бадді. — Він не доганяє, що відбувається. Бідний невезучий вишкрібок». Насправді йому не було шкода Боббі, але якби він міг відчувати до когось жаль, то відчував би його до цього малого безмозкого дев’ятикласника. Річі Трелоні праворуч від нього сидів рівно, наче шпагу проковтнув, і був блідий, як надгробок, а очі, здавалося, розширилися на половину обличчя. Річі знав, звісно, що й до чого.
Машина шелестіла до них, і її фари в дзеркалі заднього виду все росли.
«Він не може наздоганяти! — кричав розум Бадді. — Не може!» Але машина позаду них справді наздоганяла, і Бадді відчував, що в намірах у неї — завдати вбивчого удару. Його розум метався, наче щур у клітці, шукаючи виходу, але виходу не було. Отвір у лівому сніговому заметі, що позначав маленький путівець, яким Бадді зазвичай заїжджав у парк в обхід головних воріт, уже промайнув повз них. У нього стрімко закінчувалися час, простір і варіанти.