То, безперечно, була правда, але Віллу аж ніяк не потрібно було, щоб на це йому вказувала шмарката зелень.
— Поїдеш в Олбені, коли повернешся? — спитав Вілл.
Арні уважно на нього подивився.
— Коли?
— Та в ці вихідні.
— У суботу?
— Так.
— А що за діло?
— Поведеш мій «крайслер» в Олбені, ось що за діло, блядь. У Генрі Бака є чотирнадцять чистих уживаних тачок, яких йому кортить позбутися. Він каже, що вони чисті. Ти поїдеш на них подивишся. Я дам тобі банківський чек. Якщо вони нормальні, бери. А як підозрілі, то скажи йому, хай пиздує нахер зі своїми тачками.
— А з собою що я повезу?
Вілл подивився на нього довгим пильним поглядом.
— Очкуєш, Каннінґем?
— Ні. — Арні розчавив сигару наполовину недокуреною. І глянув на Вілла, наче захищаючись. — Мабуть, просто відчуваю, що з кожним разом халепа більшає. Кокс?
— Я скажу, хай Джиммі їде, — відрізав Вілл.
— Просто скажи, що це буде.
— Двісті пачок «Вінстона».
— Гаразд.
— Точно? Отак просто?
Арні розсміявся.
— Буде мені перепочинок від шахів.
Вілл припаркував «крайслер» у боксі, найближчому до контори, тому, на якому було фарбою написано «МІСТЕР ДАРНЕЛЛ. НЕ БЛОКУВАТИ!» Він вибрався з-за керма, грюкнув дверцятами, відсапуючись, силкуючись набрати повітря. Емфізема й так сиділа на його грудях, а цього вечора наче з собою ще й брата привела. Ні, він не лягатиме, і похрін, що там той козел-лікарчук сказав.
Джиммі Сайкс апатично водив туди-сюди великою мітлою. Джиммі був високий і довготелесий, двадцятип’ятирічний. Легка розумова відсталість робила його з вигляду молодшим років так на вісім. Волосся він почав зачісувати за модою п’ятдесятих, щоб бути схожим на Каннінґема, якого Джиммі ледь не боготворив. Окрім тихого вшшт-вшшт, з яким щетина мітли чиркала об поплямований мастилом бетон, у гаражі було тихо. І порожньо.
— А в нас тут сьогодні народу стіки, шо не проштовхнутися, га, Джиммі? — просипів Вілл.
Джиммі розглянувся навколо.
— Ні, сер, містере Дарнелл, тут нікого не було після того, як містер Гетч забрав свій «фейрлейн», а то було півгодини тому.
— Та жартую, — сказав Вілл, шкодуючи, що нема Каннінґема. Розмовляти з Джиммі було неможливо, він усе сприймав абсолютно буквально. Та все одно він, мабуть, покличе його на чашку кави, у яку хлюпне трохи «Курвуазьє» для смаку. Утрьох будуть. Він, Джиммі й емфізема. Або, оскільки емфізема того вечора притягла з собою брата, можна сказати, що вчотирьох. — А як ти дивишся на…
Раптом він увірвався на півслові, помітивши, що двадцятий бокс порожній. Крістіна зникла.
— Арні приходив? — спитав він.
— Арні? — тупо кліпаючи, повторив Джиммі.
— Арні, Арні Каннінґем, — роздратовано пояснив Вілл. — Ти багатьох Арні знаєш? Машини його нема.
Джиммі позирнув на двадцятий бокс і насупився.
— А. Ага.
Вілл усміхнувся.
— Розумника виперли з розумацького шахового турніру, ге?
— О, правда? — запитав Джиммі. — Ой-ой, це погано, ге?
Віллу так і хотілося схопити його й добряче струсонути, запотиличника відважити. Але він стримався. Він не буде сердитися; через це стане важче дихати, і зрештою доведеться накачувати легені огидною бридотою з аспіратора.
— То що він сказав, Джиммі? Що сказав, коли ти його бачив? — Але раптом Вілла охопила впевненість у тому, що Джиммі не бачив Арні.
Нарешті до Джиммі дійшло, куди хилить Вілл.
— А, я його не бачив. Бачив тільки, як Крістіна виїжджала. Яка ж вона лялечка, скажіть? Він так її поремонтував, це якась магія.
— Так, — сказав Вілл. — Магія. — Слівце, що вже спадало йому на думку у зв’язку з Крістіною. Зненацька він вирішив, що не кликатиме Джиммі на каву з бренді. І, не зводячи погляду з двадцятого боксу, сказав: — Джиммі, можеш іти додому.
— Ой, лишенько, містере Дарнелл, а ви ж казали, що я сьогодні можу шість годин відробити. А це після десятої буде.
— Я відмічу тебе після десятої.
Каламутні очі Джиммі аж проясніли від цієї несподіваної, майже нечуваної щедроти.
— Правда?
— Так, так, правда. Біжи собі, Джиммі, згода?
— Так, — кивнув Джиммі, подумавши, що вперше за п’ять чи шість років, відколи він працює у Вілла (йому важко було згадувати, скільки саме років минуло, хоча його мати все записувала; так само, як вона зберігала всі його папери для податкової), у старого буркотуна виник різдвяний настрій. Як у тому кіно про трьох духів. І, прикликаючи свого власного духа Різдва, Джиммі закричав: — Це дуже велике добро, любий друже!