Вілл скривився й шумно зайшов у свій кабінет. Увімкнув кавоварку й усівся за стіл, споглядаючи, як Джиммі прибирає мітлу, вимикає більшість ламп денного світла й натягає своє важке пальто.
Відкинувшись на спинку крісла, Вілл замислився.
Саме його мозок, зрештою, не давав йому загнутися всі ці роки, завдяки йому він був живим і завжди на крок попереду; із зовнішністю йому не пощастило, усе життя він був товстуном, і здоров’я завжди було жахливим. Слідом за скарлатиною, на яку він перехворів однієї весни, була легка форма поліомієліту; після цього права рука стала діяти лише на сімдесят відсотків. У юності його спіткав цілий букет фурункулів. Коли Віллові було сорок три, лікар знайшов у нього під пахвою велике пружне новоутворення. Воно виявилося доброякісним, але операція з видалення прикувала його до ліжка майже на ціле літо, і внаслідок цього з’явилися пролежні. Ще через рік він ледве не помер від двосторонньої пневмонії. Тепер от початкова стадія діабету й емфізема. Але його мозок завжди був здоровим живчиком, і саме завдяки мозку він тримався на крок попереду від усіх.
Тож він відхилився й думав про Арні. Каннінґем вразив його й прихилив до себе після того, як дав того дня відсіч Реппертону, — своєю подібністю до того колишнього підлітка, яким був сам Вілл Дарнелл. Звісно, Каннінґем не був хворобливим, зате був прищавим, цькованим, самотнім. Усе це також було притаманним юному Віллу Дарнеллу.
А ще в Каннінґема був розум.
Розум і та машина. Та химерна машина.
— Добраніч, містере Дарнелл, — погукав Джиммі. Він трохи задлявся біля дверей, а потім нерішуче додав: — Веселого Різдва.
Вілл махнув рукою на прощання. Джиммі пішов. Вілл важко підняв свою тушу з крісла, витяг з шафки для документів пляшку «Курвуазьє» й поставив її біля кавоварки. Потім знову сів. У голові вже цокала приблизна хронологія.
Серпень. Каннінґем привозить старе роздовбане корито, «плімут» 1958 року, і ставить його у двадцятому боксі. З вигляду воно здається знайомим. Бо так і є. Це «плімут» Роллі Лебея. І Арні цього не знає (та й не треба йому знати), але колись давно Роллі Лебей також катався час від часу в Олбені, чи Берлінґтон, чи Портсмут за дорученням Вілла Дарнелла… та тільки в ті давно минулі дні Вілл водив «кадилак» ‘54 року. Різні машини для транспортування, те саме подвійне дно в багажнику зі сховком для феєрверків, сигарет, бухла й травички. У ті часи Вілл ще й не чув про кокаїн. Але, на його здогад, про нього не чув ніхто, крім джазменів у Нью-Йорку.
Кінець серпня. Реппертон і Каннінґем зчепились, і Дарнелл викидає Реппертона з гаража. Реппертон йому насточортів, з його вічною бравадою й півнячими манерами. Він діймає клієнтуру, і попри те, що катається в Нью-Йорк і Нову Англію, коли це потрібно Віллу, він недбалий, а недбалий означає небезпечний. Він має схильність перевищувати ліміт швидкості в 55 миль, йому виписують штрафні талони. Бракувало ще, щоб якийсь доскіпливий коп запхав свого носа в багажник — і всі вони опиняться на лаві підсудних. Дарнелл не боїться сісти за ґрати, тільки не в Лібертівіллі, але картина складеться несприятлива. Були часи, коли він не надто переймався тим, як усе виглядатиме, але тепер він старший.
Вілл підвівся, налив собі кави й перехилив пляшку бренді — у ковпачок. Застиг ненадовго, поміркував і хлюпнув ще один ковпачок. Потім сів, витяг з нагрудної кишені сигару, обдивився її й закурив. Іди в сраку, емфіземо. Ось тобі.
Пахучий димок здіймався навколо нього, добра гаряча кава, приправлена бренді, парувала на столі. Дарнелл пильним поглядом подивився на свій затемнений тихий гараж і ще трохи подумав.
Вересень. Малий просить у нього наклейку про техогляд і дилерський номерний знак на прокат, щоб він міг повезти свою дівчину на футбольний матч. Дарнелл погоджується — чорт, та колись він збував ці талони по сім доларів, навіть не глянувши на тачку, до якої той талон приліплять. Та й до того ж, машина малого має товарний вигляд. Трохи пошарпана, та й досі дуже шумна, але загалом дуже навіть непогана, чорт забирай. Малий тямить у реставрації.
А це якось збіса дивно, чи не так, якщо подумати, що ніхто й ніколи не бачив, щоб він над нею працював.
А, так, якісь дрібнички. Поміняти лампочки в габаритних фарах. Шини нові поставити. Хлопець — не пентюх, у машинах петрає: якось Вілл сидів у своєму кріслі й спостерігав, як той міняє покриття заднього сидіння. Однак ніхто ніколи не бачив, щоб він міняв випускну систему, яка була геть вбита того дня, коли він уперше закотив свій «плімут» у гараж наприкінці минулого літа. І ніхто не бачив, щоб він щось із кузовом робив, хоча тіло «фурії», яке хворіло на запущену форму раку, коли малий його привіз, тепер виглядає як вишенька.