Він набрав номер довідкової, отримав номер готелю й зробив дзвінок. Та не надто здивувався, коли серце пришвидшило свій біг, поки лунали гудки й адміністратор готелю підняв слухавку.
Якась магія.
— Алло, готель «Філадельфія-Шератон».
— Алло, — мовив Вілл. — У вас там шаховий турнір проходить, зда…
— Північних штатів, так, сер, — перебив адміністратор. Судячи з голосу, спритний і нестерпно молодий.
— Я з Лібертівілля дзвоню, що в Пенсильванії, — сказав Вілл. — У вас там поселився учень ЛСШ, якого звуть Арні Каннінґем. Він із тих дітлахів, що в турнірі участь беруть. Я б хотів з ним поговорити, якщо він є.
— Секундочку, сер, я подивлюся.
Клац. Вілла перевели в режим очікування. Він відкинувся на своє поворотне крісло й сидів так, здавалося, цілу вічність, хоча червона секундна стрілка оббігла циферблат усього один раз. «Його там не буде, а якщо буде, я з’їм свій…»
— Алло?
Голос був молодий, нашорошено-обережний і, поза сумнівом, каннінґемський. У Вілла Дарнелла наче щось упало в шлунку, але на голосі це ніяк не позначилося; занадто вже старий він був.
— Здоров був, Каннінґем, — сказав він. — Це Дарнелл.
— Вілл?
— Ага.
— Що поробляєш, Вілл?
— А ти як там, малий?
— Учора виграв, сьогодні нічия. Дурна гра. Ніяк не міг зосередитися. То що там у вас?
Так, то був Каннінґем — він, поза всіляким сумнівом.
Дзвонити комусь, не маючи напоготові «легенди», для Вілла тепер було те саме, що вийти з дому без трусів, тож він без затримки сказав:
— Синку, ти там маєш олівець?
— Так.
— На Норт-Брод-стрит є точка, «Об’єднані автозапчастини» зветься. Зможеш туди підскочити й глянути, що в них за шини?
— Відновлені? — спитав Арні.
— Нові.
— Авжеж, я можу зайти. Завтра вдень у мене вільний час від полудня до третьої.
— Було б добре. Спитай там Роя Мастанґерру і скажи, що від мене.
— Назвіть по буквах.
Вілл промовив прізвище по літерах.
— Більше нічого?
— Ага… а ще я розраховую, що тобі надеруть там задницю гарненько.
— Губу закатайте, — розсміявся Арні. Вілл попрощався й повісив слухавку.
Сумнівів у тому, що то був він, не лишалося. Каннінґем того вечора був у Філадельфії, а відстань до Філадельфії сягала трьохсот миль.
Кому він міг дати запасні ключі?
Малому Ґілдеру.
Звичайно! От тільки малий Ґілдер лежав у лікарні.
Своїй дівчині.
Але в неї не було водійських прав і навіть дозволу. Арні сам казав.
Комусь іншому.
А не було нікого іншого. Каннінґем не спілкувався тісно ні з ким, крім самого Вілла, а він прекрасно знав, чорт забирай, що запасних ключів той йому не давав.
Якась магія.
Холера.
Вілл знову відхилився на спинку крісла й закурив сигару. Коли вона розгорілась, а охайно зрізаний кінчик лежав у попільничці, він задивився на димок і розмірковував. Але нічого не спадало на думку. Каннінґем був у Філадельфії, поїхав він шкільним автобусом, проте його машина десь зникла. Джиммі Сайкс бачив, як вона виїжджала, але не бачив, хто сидів за кермом. І що це все могло значити? Який напрошувався висновок?
Поступово його розум повернув в інше русло. Він згадав свої шкільні часи, випускний рік, коли йому дали головну роль у виставі. Він мав зіграти священика, якого доводить до суїциду пристрасть до Сейді Томпсон, дівчини, яку він твердо постановив собі спасти. Він зірвав бурхливі оплески. Один-єдиний момент слави за всі роки навчання в старшій школі, позбавлені спортивних і академічних тріумфів, і, можливо, найяскравіша мить його юності. Його батько був п’яничкою, мати — ломовою конякою, а єдиний брат — пройдисвітом, чий власний єдиний момент слави настав десь у Німеччині, а єдиними аплодисментами був рівномірний гуркіт німецьких 88-х.
Він згадував єдину свою дівчину, бліду білявку Ванду Гаскінз, чиї білі щоки вкривав розсип веснянок, що під серпневим сонцем прикро буяв рясним цвітом. Вони майже напевно побралися б — Ванда була однією з чотирьох дівчат, з якими насправді трахався Вілл Дарнелл (повій він із цього переліку усунув). І вона ж напевно була єдиною, кого він у житті кохав (звісно, якщо припускати, що така річ, як кохання, узагалі існує — а, як і у випадку з надприродними явищами, про які він іноді чув, але яких ніколи не бачив на власні очі, він міг сумніватися в його існуванні, не спростовуючи його), але її батько служив у війську, і Ванда була дитиною військового. Коли їй було п’ятнадцять — приблизно за рік до того містичного переходу влади з рук дорослих до рук дітей — вона з сім’єю переїхала до Вічіти, і на тому все скінчилося.