— Ґілдер, — сказав Арні. — Денніс Ґілдер.
— Містер Ґілдер зараз на фізіотерапії, — відповів жіночий голос. — Ви зможете з ним поговорити о восьмій.
Арні думав сказати їй, що це важливо — дуже важливо — але раптом його охопило нездоланне бажання забратися з телефонної будки. Клаустрофобія рукою велетня штовхала його в груди. Він чув запах власного поту. Кислий, їдкий.
— Сер?
— Так, добре, я передзвоню, — сказав Арні, розірвав зв’язок і ледь не кулею вилетів з будки, залишивши монетний дріб’язок, розсипаний на полиці й на підлозі. Декілька людей зацікавлено озирнулися, щоб глянути на нього, та потім знову стали їсти.
— Піца готова, — сказав чоловік за прилавком.
Арні підвів погляд на годинник, що висів на стіні, і побачив, що в будці провів майже двадцять хвилин. Його обличчя рясно вкривав піт. Під пахвами наче джунглі були. Ноги тремтіли — здавалося, м’язи стегон от-от не витримають і кинуть його на підлогу.
Він розплатився за піцу, ледве не впустивши гаманця, коли вкладав досередини три долари решти.
— З вами все в порядку? — спитав продавець. — Ви блідий, як стіна.
— Усе нормально, — відказав Арні. На нього накочувала нудота. Він ухопив піцу в білій коробці зі словом «ДЖИНО», яке прикрашало верх по діагоналі, і вискочив у холодну різку ясність вечора. Рештки хмар розвіялися, і зорі на небі зблискували, мов діамантові крихти. Він трохи постояв на хіднику, перевів погляд із зірок на Крістіну, що стояла, припаркована на іншому боці вулиці, і самовіддано чекала.
«Вона ніколи не сперечається і не жаліється, — подумав Арні. — Ніколи не вимагає. У неї можна сісти будь-якої миті й відпочити на її плюшевій оббивці, відпочити в її теплі. Вона ніколи не відмовить. Вона… вона…»
Вона любила його.
Так; він відчував, що це правда. Так само, як інколи мав відчуття, що Лебей не продав би її нікому іншому: ані за двісті п’ятдесят, ані за дві тисячі. Вона стояла й вичікувала потрібного покупця. Такого, який…
«Який любитиме її за те, що вона — це вона», — прошепотів той голос усередині.
Так. Саме так воно й було; точно.
Арні стояв із забутою піцою в руках, і з поплямованої жиром коробки підіймалася біла пара. Він подивився на Крістіну, і раптом його захопив такий вир суперечливих емоцій, наче тілом промчав циклон, поперекидавши все, що не встиг знищити. О, він любив і не терпів її, ненавидів її і дорожив нею, він потребував її і потребував утекти від неї, вона належала йому, а він — їй, і
(оголошую вас чоловіком і дружиною, поєднаними в одне ціле віднині й навіки віків, поки смерть не розлучить вас)
Але найгіршим з усього був жах, від якого крижаніло все всередині, усвідомлення того, що… що…
(як ти пошкодив спину тієї ночі, Арні? після того, як Реппертон, покійний Клеренс «Бадді» Реппертон і його банда її розтрощили? як ти пошкодив спину, що тепер весь час носиш цей смердючий корсет? як ти пошкодив собі спину?)
Відповідь прийшла, і Арні побіг, наввипередки зі своїм усвідомленням, щоб дістатися до Крістіни раніше, ніж чітко все побачить і збожеволіє.
Він біг до Крістіни, намагаючись перегнати свої сплутані емоції й жах від зародження якогось розуміння; він біг до неї так, як нарик біжить до свого причандалля, коли трясучка вже стає такою нестерпною, що він не може думати ні про що, крім полегшення; він біг, як приречені біжать назустріч фатуму; він біг, як наречений біжить до того місця, де чекає на нього наречена.
Він біг тому, що всередині Крістіни все це не мало значення — ні його мати, батько, Лі, Денніс, ні те, що він заподіяв своїй спині тієї ночі, коли всі пішли, тієї ночі, коли він забрав свій майже знищений «плімут» з аеропорту назад до Дарнелла, і після того, як гараж спорожнів, він поставив Крістінину трансмісію на нейтраль і штовхав її, штовхав її, поки вона не покотила на своїх спущених шинах, штовхав, поки вона виїхала з дверей і він почув вітер листопада, що пронизливо голосив у руїнах і покинутих остовах з їхнім зірчастим склом та їхніми пробитими бензобаками; він штовхав її, поки піт не полився з нього градом, а серце затупотіло, наче кінь-утікач у грудях, і заблагала пощади спина; він штовхав її всім тілом, неначе здійснював якусь пекельну консумацію шлюбу; він штовхав її, і одометр усередині поволі прокручувався назад, а за якісь п’ятдесят футів далі від дверей спина розболілася дуже сильно, але він штовхати не перестав, а потім спина заволала від протесту, але він штовхав, просуваючи її на спущених порізаних шинах, руки німіли, спина волала, волала, волала. А тоді…