Він опинився біля Крістіни й прожогом кинувся всередину, здригаючись усім тілом і хапаючи повітря. Піца впала на підлогу. Піднявши, він поклав її на сидіння. Усередині, подібно до м’якого бальзаму, повільно розтікалося заспокоєння. Він торкнувся керма, провів по ньому руками згори донизу, уздовж його розкішного вигину. Зняв рукавичку і пошукав у кишені ключі. Лебеєві ключі.
Він досі пам’ятав, що сталося тієї ночі, але зараз це вже видавалося йому не таким лячним; зараз, за кермом Крістіни, він міг назвати це дивовижним.
То було чудо.
Він пам’ятав, що зненацька штовхати машину стало легше, тому що шини самі собою зцілювалися, немов за помахом чарівної палички: зросталися без жодних залишкових шрамів, а потім надималися. Розбите скло стало збиратися по шматочках ніздвідки, ростучи знизу вгору з тихим кристалічним шкряботінням. Вм’ятини підіймалися й вирівнювалися на очах.
Він просто штовхав її, доки вона вже не була в стані їхати сама, а потім сів за кермо й катався між рядів, поки одометр відмотував назад усе, що накоїли Репперто і його команда. А потім Крістіна була в порядку.
Що такого жахливого могло в цьому бути?
— Нічого, — мовив чийсь голос.
Арні озирнувся. На пасажирському сидінні машини розсівся Роланд Д. Лебей: у чорному двобортному костюмі, білій сорочці, синій краватці. На одній вилозі піджака теліпався ряд перекособочених медалей — у цьому наряді його поховали, Арні зрозумів це, хоч на власні очі й не бачив. Тільки вигляд у Лебея був молодший і міцніший. Вигляд чоловіка, з яким краще не жартувати.
— Заводь її, — сказав Лебей. — Розпалюй пічку, і помоторуємо.
— Звісно, — і Арні повернув ключ. Крістіна рушила з місця, її шини з хрускотом приминали щільний сніг. Він штовхав її тієї ночі доти, доки майже всю шкоду не було полагоджено. Ні, не полагоджено… усунено. «Усунено» — ось належне слово для того, що сталося. А потім він завів її у двадцятий бокс, де вже сам доремонтує, що залишилося.
— А послухаймо музичку, — запропонував голос на сидінні поряд.
Арні увімкнув радіо. Діон співав «Донну-примадонну».
— Ти ту піцу їстимеш чи як? — тепер голос чомусь звучав трохи інакше.
— Звісно, — кивнув Арні. — Хочете шматок?
Зловісний посміх: «Ніколи не відмовляюся від шматка будь-чого».
Однією рукою Арні відкрив коробку з піцою і витяг звідти шмат.
— Ось, бу…
Його очі розширилися. Шматок піци затремтів, довгі нитки сиру, що тяглися з нього, загойдалися, ніби павутиння, подерте вітром.
Поряд сидів уже не Лебей.
То був він сам.
Арні Каннінґем у віці приблизно п’ятдесяти років, не такий старий, яким був Лебей, коли вони з Деннісом уперше зустріли його того серпневого дня, не такий старий, але вже майже, друзі й сусіди, уже майже. Його старша версія була зодягнена в пожовклу футболку й брудні сині джинси в маслянистих плямах. Окуляри були в роговій оправі, одна дужка перевита стрічкою. У коротко стриженому волоссі виднілися залисини. Сірі очі були каламутними й налитими кров’ю. Навколо рота залягли зморшки кислої самотності. Тому що воно — ця потвора, ця з’ява чи як його назвати — було самотнє. Арні це відчував.
Самотнє, воно мало тільки Крістіну.
Ці версії його та Роланда Д. Лебея могли бути сином і батьком: такою величезною була подібність.
— Ти кермуватимеш? Чи тільки на мене вирячатимешся? — спитала потвора й на очах у причмеленого Арні почала старіти. Волосся кольору заліза побіліло, футболка збрижилася і стоншилася, тіло під нею скорчилося від старості. Обличчям побігли зморшки й провалилися, наче під дією кислоти. Очі запали в очницях, рогівки пожовкли. Тепер виділявся лише ніс, і то було обличчя якогось старезного пожирача здохлятини, але однаково то було його обличчя, о так, однаково його.
— Зелене щось побачив? — прохрипів той сімдесяти… ні, вісімдесятилітній дідуган Арні Каннінґем, а його тіло все зіщулювалося й корчилося на червоному Крістіниному сидінні. — Зелене щось побачив? Зелене щось побачив? Зелене щось… — Голос надтріснув, і завищав, і зайшовся виттям пронизливого старечого дисканту; шкіра порепалася чиряками, поверхневими пухлинами, а за скельцями окулярів молочно-білі катаракти вкрили обидва ока, неначе на них натягли завіси. Воно гнило перед самісінькими його очима, і смерділо від нього так, як і раніше в Крістіні, той сморід, про який казала Лі, тільки тепер було значно гірше — то був насичений газовий нудотливий дух швидкісного гниття й розкладу, дух його власної смерті, і Арні завив (якраз коли Літл Річард по радіо почав співати «Тутті-Фрутті»), і волосся потвори випадало жмутами невагомої білої вати, а ключиці стирчали під блискучою натягнутою шкірою над провислим круглим комірцем футболки, вони стирчали, ніби гротескні білі олівці. Його губи зсихалися понад самотніми позосталими зубами, що надгробками врізнобіч випиналися в роті, і воно було ним, воно було мертве, та все-таки живе — як Крістіна, воно було живе.