Він засміявся. На душі справді покращало. Арні почувався очищеним. Дорогою до гаража з’їв свою піцу, хоч вона вже й геть вихолола. Він був голодний, як вовк. Трохи здивувало те, що десь подівся один шматок (насправді це будило в ньому легкий неспокій), але Арні відмахнувся від цієї думки. Напевно, з’їв його під час одного з тих дивних періодів, з яких нічого не пам’ятав. А може, у вікно викинув. Ууу, як моторошно. Не треба більше такої херні. І він знову засміявся, тільки цього разу трохи впевненіше.
Вийшовши з машини, він пристукнув дверцята й рушив до Віллової контори, щоб дізнатись, яку роботу той приберіг для нього на цей вечір. Йому раптом згадалося, що завтра останній день навчання в школі перед різдвяними канікулами, і це додало пружності його ході.
І саме тоді бічні двері, що розташовувалися біля великих гаражних дверей, відчинилися і зайшов чоловік. Джанкінс. Знову.
Він побачив, що Арні на нього дивиться, і здійняв руку.
— Арні, привіт.
Арні позирнув на Вілла. Той за склом знизав плечима й повернувся до поїдання сендвіча.
— Вітаю, — сказав Арні. — Чим можу допомогти?
— Ну, я не знаю, — відповів Джанкінс. Він усміхнувся й поглядом ковзнув повз Арні до Крістіни, оцінюючи, шукаючи пошкодження. — А ти хочеш мені чимось допомогти?
— Дуже, блядь, малоймовірно, — у голові в Арні знову запульсував біль від люті.
Руді Джанкінс усміхнувся. Ці слова вочевидь його не зачепили.
— Я просто зайшов на вогник. Як справи?
Він простягнув руку. Арні лише подивився на неї. Анітрохи не збентежившись, Джанкінс опустив непотиснуту руку, обійшов Крістіну й знову заходився її оглядати. Арні спостерігав за ним, і його губи стискалися так міцно, що аж побіліли. Щоразу, коли Джанкінс підносив долоню до Крістіни, у голові відчувався поштовх люті.
— Послухайте, може, вам сезонний квиток купити чи що, — сказав Арні. — Як, наприклад, на гру «Стілерз».
Джанкінс розвернувся й запитально глянув на нього.
— Не зважайте, — зиркаючи з-під лоба, мовив Арні.
Джанкінс продовжив огляд.
— А знаєш, — задумливо проказав він, — щось диявольськи дивне трапилося з Бадді Реппертоном і тими іншими двома хлопцями, правда?
«До сраки, — подумав Арні, — я з цим гівнярем видурнюватися не буду».
— Я був у Філадельфії. На шаховому турнірі.
— Я знаю, — сказав Джанкінс.
— Господи! Ви перевіряли, де я був!
Джанкінс повернувся до Арні. На його обличчі більше не було усмішки.
— Так, це правда. Я перевіряв твоє місцеперебування. Троє хлопців, які, на мою думку, були причетні до хуліганських дій, учинених над твоєю машиною, тепер мертві, разом із четвертим, який, очевидно, просто поїхав на ніч кататися з ними того четверга. Чималенький такий збіг обставин. На дев’ять миль завеликий для мене. Тож я тебе перевіряв, ще б пак.
Арні вибалушив на нього очі, від подиву забувши про гнів і втративши впевненість.
— Я думав, то була аварія… що вони понапивалися, перевищили швидкість і…
— Там була ще й інша машина, — сказав Джанкінс.
— Звідки ви знаєте?
— По-перше, на снігу залишилися сліди протекторів. На жаль, вітер їх розвіяв настільки, що ми не змогли зробити нормальний знімок. Але один з бар’єрів у національному парку «Сквонтик-Гіллз», на воротах, було поламано, і ми знайшли на ньому сліди червоної фарби. «Камаро» Бадді був не червоним. Він був синім.
Він зміряв Арні поглядом.
— Також, Арні, ми знайшли сліди червоної фарби в шкірі Канючі Велча. Ти уявляєш? У самій шкірі. Ти знаєш, як сильно машина повинна вдарити людину, щоб тій у шкіру впечаталася фарба?
— Доведеться вам іти рахувати червоні машини, — холодно відказав Арні. — Перш ніж дістанетеся Бейсін-драйв, нарахуєте двадцять, це я вам гарантую.
— Ще б пак, — кивнув Джанкінс. — Але ми відправили зразки до лабораторії ФБР у Вашингтоні, де зберігаються взірці всіх відтінків фарби, яку використовують у Детройті. І сьогодні прийшли результати. Є ідеї, якими вони були? Вгадати не хочеш?