— Гаразд, — мовив Арні. Усе, що відбувалося, було якимось нереальним. Сині спалахи сплутано блимали. На них озиралися люди, що проїжджали повз у своїх автомобілях, але він відчув, що не хоче відвертатися, не хоче ховати обличчя, і від цього на душі ставало якось легше.
— Синку, віддай ключі, — сказав один з копів.
— А може, ти їх сам візьмеш, гівняр такий? — відповів йому Арні.
— Малий, ти тільки шкодиш собі, — промовив поліцейський, однак помітно було, що він вражений і трохи переляканий; на кілька секунд голос став глибшим, грубішим, і він заговорив голосом людини, на сорок років старшої і дуже загартованої — і близько не схожої на малого чахлика, якого він бачив перед собою.
Він нахилився, витяг ключі, й троє копів негайно попрямували до багажника. «Вони знають», — смиренно подумав Арні. Принаймні це не пов’язано з одержимістю Джанкінса Бадді Реппертоном, Канючі Велчем та іншими (принаймні напряму не пов’язано, обережно виправив він сам себе); це пахне добре спланованою й добре координованою операцією проти контрабандистської діяльності Вілла між Лібертівіллем та Нью-Йорком і Новою Англією.
— Синку, — сказав один з копів, — ти не хочеш відповісти на декілька запитань чи заяву зробити? Якщо думаєш, що міг би, я просто зараз зачитаю тобі твої права.
— Ні, — спокійно мовив Арні. — Мені нема чого сказати.
— Ти міг би значно полегшити собі життя.
— Це примушування, — самими губами всміхнувся Арні. — Думайте, що говорите, бо зробите собі у справі велику жирну дірку.
Коп почервонів.
— Хочеш поводитись як засранець — діло твоє.
Багажник «крайслера» відчинили. Витягли звідти запаску, домкрат і кілька коробок запчастин: пружин, гайок, болтів і подібного. Один із копів майже повністю заліз усередину, назовні стирчали тільки ноги, обтягнуті синьо-сірою тканиною штанів. На якусь мить в Арні зажевріла надія, що вони не знайдуть потайника, але він відкинув цю думку — надто вже дитинною вона була, а цю частину себе він волів би зараз спалити, бо вона йому тільки болю завдавала, і більш нічого. Усе вони знайдуть. І що швидше знайдуть, то швидше скінчиться ця бридезна сцена при дорозі.
І, неначе якийсь бог почув його бажання й ухвалив рішення похапцем виконати його, коп у багажнику тріумфально закричав:
— Цигарки!
— Так, — сказав коп, який зачитував ордер. — Закругляймося. — Обернувшись до Арні, він прочитав йому Правило Міранди. — Чи розумієте ви свої права, якими я їх вам зачитав?
— Так, — мовив Арні.
— Чи хочете ви зробити заяву?
— Ні.
— Сідай у машину, синку. Тебе заарештовано.
«Мене заарештовано», — подумав Арні й ледве не розреготався, такою дурною була та думка. Це все — сон, і скоро він прокинеться. Заарештовано. Тягнуть у «крузер» поліції штату. На нього витріщаються люди…
Дитячі сльози розпачу, гаряча сіль, зібралися в горлі й перекрили його.
Груди сіпнулися — раз, другий.
Коп, який зачитував йому права, торкнувся його плеча, і Арні з якимсь відчаєм відмахнувся від нього. Йому здавалося — якщо він досить швидко закриється в собі, усе буде добре. Але співчуття могло довести його до шалу.
— Не торкайтеся до мене!
— Роби як знаєш, синку, — коп прийняв руку. Потім відчинив для Арні задні дверцята й усадовив його на сидіння.
Ти плачеш уві сні? Авжеж, таке можливо — хіба він сам не читав про людей, які прокидаються від сумних сновидінь зі сльозами на щоках? Але, сон чи не сон, він не розплачеться.
Натомість думатиме про Крістіну. Не про матір чи батька, не про Лі чи Вілла Дарнелла, і не про Слоусона — усіх тих жалюгідних гівнярів, які його зрадили.
Він думатиме про Крістіну.
Арні заплющив очі, сховав бліде виснажене обличчя в долонях та став думати. І, як завжди, від думок про Крістіну на душі стало краще. За якийсь час він зміг випростатись, сидів, дивився на ландшафт, що пропливав повз вікна, і думав про становище, у якому опинився.
Майкл Каннінґем повільно поклав трубку на важіль, з безмежною обережністю, так, ніби один неуважний рух — і вона вибухне та засіє його кабінет на другому поверсі скалками чорної шрапнелі.
Він сів у поворотне крісло біля письмового столу, на якому стояла його друкарська машинка «Ай-Бі-Ем Коректінг Селектрік II», попільничка з написом «ГОРЛІКСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ» синьо-золотими літерами, що ледве видніли на брудному дні, та лежав рукопис його третьої книжки, дослідження броненосних воєнних кораблів «Монітор» і «Меррімак». Він саме був на середині сторінки, коли задзеленчав телефон. Тепер же він підняв затискач паперу праворуч на друкарській машинці й мляво витяг сторінку з-під валика каретки, прискіпливо вдивляючись у легкий вигин сторінки. Він поклав її на рукопис, який занадто вже тепер нагадував джунглі вписаних олівцем виправлень.