Крістіна проминула поворот на Стенсон-роуд і Насип, де колись милувалися Арні та Лі. Вона виїхала на вершечок Лібертівілль-Гайтс і рушила вниз протилежним боком пагорба, спочатку крізь темні ліси, які прорізала тільки біла стрічка дороги, далі — повз будинки передмістя з їхніми затишними світельцями у вітальнях і подекуди — веселими різдвяними декораціями з нарядних лампочок-гірлянд. В одному з цих будинків молодий чоловік, який щойно відіграв роль Санти й відзначав Різдво з дружиною, смакуючи алкогольний напій, ненароком визирнув у вікно й побачив, як повз їхній будинок проїжджають фари машини. Він показав на них дружині пальцем.
— Якщо цей хлопець піднявся сьогодні по Гайтс, — шкірився молодик, — то в нього там, мабуть, сам диявол за пасажира.
— Не звертай уваги, — відповіла вона. — Про дітей ми подбали, а що я отримаю від Санти?
Він розплився в усмішці.
— Ми щось придумаємо.
Далі по дорозі, майже в тому місці, де Гайтс переставала бути Гайтс, Вілл Дарнелл сидів у вітальні простого двоповерхового будинку, який належав йому ось уже тридцять років. На ньому був полисілий, витертий синій махровий халат на піжамні штани, над якими, наче роздутий місяць, випинався велетенський бурдюк черева. Він дивився фінальне навернення Ебенізера Скруджа на бік Добра й Щедрості. Дивився, але насправді не бачив. Його розум укотре просіював шматочки пазла, який ставав що далі, то загадковішим: Арні, Велч, Реппертон, Крістіна. З часу обшуку минув тиждень, а Вілл наче на десять років постарів. Тому копу Мерсеру він сказав, що повернеться й уже за два тижні вестиме бізнес по-старому, але в душі шкребли сумніви. Останнім часом горло в нього завжди було слизьким від смаку того триклятого аспіратора.
Арні, Велч, Реппертон… Крістіна.
«Хлопче! — гукнув Скрудж з вікна, у нічній сорочці й нічному ковпаку схожий на карикатуру Духа Різдва. — Вгодована індичка досі у вітрині різника?»
«Га? — перепитав хлопчик. — Така ото здоровецька, як я?»
«Так, так, — нетерпляче відказав Скрудж, несамовито хихочучи. Таке враження, що троє духів, замість спасти, довели його до божевілля. — Така ото здоровецька, як ти!»
Арні, Велч, Реппертон… Лебей?
Інколи він думав, що не через ту облаву постійно почувається таким виснаженим, перестрашеним і змученим, як побитий собака. І навіть не через те, що його кишенькового бухгалтера забрали чи що податківці-федерали взялися за нього впритул і цього разу зачули кров. Не податківці змушували його окидати поглядом усю вулицю перед тим, як уранці вийти надвір; і офіс генерального прокурора штату не мав нічого спільного з раптовими поглядами, які він тепер кидав через плече, коли їхав додому з гаража вночі.
Він знову і знову прокручував у голові те, що бачив тієї ночі — чи йому здалося, що він бачив, намагаючись переконати себе в абсолютній нереальності тієї події… або в абсолютній реальності. Уперше за багато років він засумнівався у своїх чуттях. І з відходом самої події в минуле ставало все легше повірити в те, що він заснув і йому те все наснилося.
Після облави він ще ні разу не бачив Арні й не намагався зв’язатися з ним по телефону. Спершу він думав використати своє знання про Крістіну як важіль, щоб змусити малого мовчати, якщо той раптом не витримає і вирішить розв’язати язика. Бачить Бог, він міг далеко його запроторити, якби надумав співпрацювати з копами. Тільки після того, як поліція заполонила весь гараж, до свідомості Вілла дійшло, як багато насправді знає малий, і він зазнав кількох миттєвих нападів паніки від того, що докоряв собі (і це теж вселяло неспокій, бо докори собі були абсолютно чужими його натурі): невже всі вони так багато знали? Реппертон і всі відморожені клони Реппертона, яких за ці роки було хоч греблю гати? Невже він справді був таким дурнем?
Ні, вирішив Вілл. Тільки Каннінґем знав. Бо Каннінґем був інакшим. Він усе схоплював ледь не інтуїтивно. Не вихвалявся, не пиячив і не молов язиком казна-що. Дивно, але Вілл мав до цього хлопчини ледь не батьківські почуття — хоча без вагань викинув би його на вулицю, якби запідозрив, що той розхитує човен. І зараз не завагався б, переконував він себе.