— Вибачте, сер, говоріть голосніше, — сказала операторка. — У нас дуже поганий зв’язок.
— Поліцію, — повторив Вілл, але цього разу з горла не вирвалося навіть шепоту — тільки повітря сичало в голосниках. Боже милий, він задихався, його вбивала дихавиця, його груди були замкненим банківським сховищем. Де подівся його аспіратор?
— Сер? — із сумнівом озвалася операторка.
Он він, на підлозі. Впустивши трубку, Вілл поповзом подався до нього.
Крістіна знову наближалася; проревівши через газон, вона вдарила в стіну будинку. І цього разу вся стіна не витримала — розлетілася шрапнеллю скла й поламаних планок, а жахіття стало неймовірною реальністю — пом’ятий та увігнутий Крістінин капот опинився в Вілловій вітальні, вона була в будинку, він чув запах вихлопу й розжареного двигуна.
Зачепившись чимось у днищі, Крістіна поїхала назад, геть із ощетиненої діри, зі скреготом видираючи дошки. Її передній край був ущент понівечений і припорошений снігом та тиньком. Але за кілька секунд вона повернеться, і тепер уже може… може просто…
Вілл підхопив аспіратор і наосліп, не розбираючи дороги, помчав до сходів.
Він устиг піднятися лише до середини, коли гаркотливе гурчання двигуна долинуло знову, і він обернувся, щоб подивитися, радше всім тілом хилячись на поруччя, а не беручись за нього.
Те, що відкривалося з висоти сходів, більше нагадувало нічне жахіття. На очах у Вілла Крістіна перетнула засніжений газон, її капот злетів догори, тож тепер передній край нагадував пащу велетенського червоно-білого алігатора. А тоді вона знову вдарила в будинок, цього разу на швидкості понад сорок миль на годину, і капот взагалі відлетів геть. Її фари люто світили, промені стрибали вгору, а наступної миті вона вже була всередині, у його будинку, залишивши позаду рвану діру в стіні. На килим, наче чорна перетята артерія, звисав електричний кабель. Хмарки утеплювальної скловати, яку занесло всередину, танцювали на холодному вітрі, немов насіння кульбабок.
Вілл закричав, але крізь ревіння двигуна не почув власного крику. Глушник «Сірз», який поставив їй Арні (одна з тих небагатьох деталей, які він справді міняв власноруч, ні в тин ні в ворота подумав Вілл), звисав із зовнішнього підвіконня будинку, а разом з ним залишилася й більша частина вихлопної труби.
«Фурія» проревіла через усю вітальню, перекинула велике м’яке крісло, у якому полюбляв сидіти Вілл, і воно впало на бік, наче мертвий поні. Підлога під Крістіною тривожно порипувала, і голос у Вілловій свідомості волав: «Так! Проломися! Проломися! Скинь проклятущу гадюку в підвал! Побачим, як вона звідтам вилізе!» І уява намалювала тигра в ямі, яку викопали й замаскували листям та гілляччям підступні аборигени.
Але підлога не провалилася — принаймні поки що вона трималася.
Крістіна з ревом мчала через вітальню до нього. За собою вона лишала на килимі зигзаги обліплених снігом шин. Вона врізалася в сходи. Вілла відкинуло на стіну. Аспіратор випав з руки й покотився, перекидаючись, по східцях аж додолу.
Крістіна здала назад через усю кімнату; гучно протестували, угинаючись під нею, мостини підлоги. Заднім кінцем вона зачепила телевізор «Соні», і кінескоп розлетівся на друзки. І знову вона з гарчанням полетіла вперед, і знову вдарила в сходи збоку, трощачи планки й видовбуючи тиньк. Вілл відчував, що уся конструкція під ним стала нестійкою. Було жахливе відчуття похилості. На якусь мить Крістіна опинилася просто під ним; він бачив масткі нутрощі відсіку її двигуна, відчував жар, яким пашів восьмициліндровий. Вона знову рушила назад для розгону, і Вілл заходився видряпуватися сходами вище, знемагаючи від браку повітря, роздираючи собі товсту сосиску, що була в нього замість горла. Очі лізли з орбіт.
Горішнього майданчика він досяг за мить до того, як Крістіна знову люто вгатилася в стіну, перетворивши середину сходів на руйновище. Довжелезний уламок дошки впав у її двигун. Його затягло у вентилятор, і той виплюнув назовні грубо змелену тирсу та дрібніші скалки. Увесь будинок просмердівся бензином і вихлопами. У Віллових вухах стояв дзвін від важкого грому того двигуна, що не знав пощади.
Вона знову дала задній хід. Її шини вже прогризли в килимі нерівні борозни. Просуваючись коридором, Вілл думав: «Горище. На горищі буде безпечно. Так, го… о Боже… о Боже… о Господи…»
Останній біль спостиг його гострим шпичаком раптовості. У серце неначе встромилася бурулька. Ліву руку паралізувало від болю. І повітря вдихнути не було як; груди здіймалися безрезультатно. Він поточився назад. Одна нога затанцювала над порожнечею, і Вілл упав спиною вниз на сходи, зробив два карколомні перевороти через голову, безпорадно розкинувши руки й ноги. Синій халат лопотів і тріпотів.