— Арні казав, що він заплатив…
— Так, авжеж, заплатив. І досі розплачується. Якщо від Арні там взагалі щось залишилось.
— Не розумію, про що ти.
— Я тобі покажу, — сказав я, — за кілька хвилин. Спочатку тільки в курс історії введу.
— Добре.
— У Лебея були дружина й донька. Давно ще, у п’ятдесяті. Його донька померла на узбіччі дороги. Удавилася. Гамбургером.
Обличчя Лі побіліло, потім стало крейдяним; якусь мить її шкіра здавалася молочною і прозорою, як матове скло.
— Лі! — вигукнув я. — Що з тобою?
— Нічого, — відповіла вона з незворушністю, від якої кров холонула в жилах. Колір обличчя не покращав. Рот викривила моторошна гримаса, що, напевно, мала зображати заспокійливу усмішку. — Я в нормі. — Вона підвелася. — А де у вас туалет?
— У кінці коридору, — відповів я. — Лі, у тебе таке обличчя…
— Я зараз блюватиму, — відповіла вона тим самим незворушним голосом і попрямувала в коридор. Ішла, сіпаючись, немов лялька; де й поділася вся танцювальна грація, яку я споглядав у рухах її тіні. Вона поволі вийшла з вітальні, та коли зникла з-перед очей, ритм її ходи відновився. Я чув, як відчиняються двері туалету, а потім ті звуки. Я відкинувся на спинку дивана й затулив очі долонями.
Повернулася Лі ще блідою, але щоки вже трохи порожевішали. Вона вмивалася, і на щоках досі не висохло кілька крапель води.
— Вибач, — сказав я.
— Усе нормально. Просто я… злякалася, — кволо всміхнулась вона. — Хоча це ще м’яко сказано, мабуть. — Вона спіймала мій погляд. — Деннісе, скажи мені тільки одне. Те, що ти сказав, правда? Це справді було?
— Так, — кивнув я. — Правда. І то ще не вся історія. Але чи хочеш ти її слухати до кінця?
— Ні. Але ти все одно розкажи.
— Можемо не піднімати цю тему, — сказав я, сам не надто в це вірячи.
Серйозний погляд її засмучених очей не полишав моїх.
— Можливо… безпечніше буде… її обговорити, — промовила вона.
— Невдовзі після смерті доньки його дружина наклала на себе руки.
— Машина…
— …була причетна.
— Як?
— Лі…
— Як?
Тож я їй розповів — не лише про маленьку дівчинку та її матір, але й про самого Лебея, усе, що почув від його брата Джорджа. Про бездонне вмістилище гніву. Про дітей, які кпили з його одягу й смішної зачіски. Про його втечу в армію, де одяг і зачіски в усіх були однакові. Про автопарк. Постійні нарікання на гівнярів, а особливо тих гівнярів, які привозили йому свої великі дорогезні тачки на ремонт за державний рахунок. Про Другу світову війну. Брата Дрю, який загинув у Франції. Старий «шевроле». Старий «гадзон-горнет». І крізь усе це незмінним фоновим ритмом пульсував гнів.
— Те слівце, — пробурмотіла Лі.
— Яке слівце?
— Гівнярі, — Лі немовби вичавила його з себе, наморщивши носа від майже підсвідомого несхвалення й огиди. — Він його вживає. Арні.
— Я знаю.
Ми перезирнулися, і її руки знову знайшли мої.
— Ти змерзла, — сказав я. Ще одна глибокодумна ремарка від фонтану мудрості Денніса Ґілдера. У мене їх мільйон.
— Так. Здається, я вже ніколи не зігріюся.
Я хотів її обійняти, але не став. Боявся. Занадто вже все було зав’язано на Арні. А найжахливіше (і це справді було дуже страшно) — складалося таке враження, що він мертвий… мертвий або зачаклований, перебуває під дією якихось злих чарів.
— Його брат більше нічого не казав?
— З доречного — нічого. — Але тут зринув спогад: як бульбашка в стоячій воді, напухирився й луснув. «Він був одержимий і злющий, але не чудовисько, — сказав мені Джордж Лебей. — Принаймні… я так вважаю». Тоді було таке враження, що він, розчинившись у спогадах, поривався сказати ще щось… та потім згадав, де він і що розмовляє з незнайомцем. Що ж він збирався сказати?
Раптом, зовсім несподівано, у мене виникла реально потворна ідея. Я відштовхнув її від себе… але це було важко, відштовхувати ту ідею. Як штовхати піаніно. І я однаково бачив, як вона бовваніє там, у напівтемряві.
Я зрозумів, що Лі дуже уважно на мене дивиться, і подумав, чи багато моїх думок могло відбитися в мене на обличчі.
— А ти взяв у містера Лебея адресу? — спитала вона.
— Ні. — На якусь хвилину я поринув у задуму, а потім згадав той похорон, який тепер видавався неможливо далекою в часі подією. — Але вона має бути в «Американському легіоні Лібертівілля». Це вони ховали Лебея і зв’язувалися з його братом. А що?
Але Лі тільки головою похитала й підійшла до вікна, біля якого застигла нерухомо, дивлячись на сліпучий день. «Охвістя року», — не в тему подумав я.