Лі обернулася, і знову мене вразила її краса, яку можна було б назвати спокійною й невибагливою, якби не ті високі пихаті вилиці — від жінки з такими вилицями можна очікувати, що вона носить на поясі ніж.
— Ти обіцяв мені щось показати, — нагадала вона. — Що?
Я кивнув. Вороття вже не було. Розпочалася ланцюгова реакція, і спинити її не було жодної можливості.
— Піднімайся нагору, — сказав я. — Моя кімната — другі двері ліворуч. Подивися в третій шухляді мого комода. Доведеться покопатися в моїх трусах, але вони не кусаються.
Вона всміхнулася — ледь-ледь, але й це вже було покращенням.
— А що я знайду? Пакетик наркотиків?
— З цим я торік зав’язав, — з усмішкою запевнив я. — Цього року тільки таблетки. А гроші на свою згубну звичку я заробляю, продаючи героїн у середніх класах.
— А якщо серйозно? Що там?
— Автограф Арні. Увічнений на гіпсі.
— Його автограф?
Я кивнув.
— У двох примірниках.
Лі все знайшла, і за п’ять хвилин ми знову сиділи на канапі, роздивляючись два квадрати гіпсу. Вони лежали поряд на кавовому столику зі скляною стільницею, трохи зазублені по боках, трохи обстріпані. На одному з них витанцьовували й зникали в порожнечі інші імена та прізвища. Я зберіг ці гіпси, навіть давав вказівки медсестричці, як їх краще розрізати. Пізніше я вирізав з них два квадрати: один з правої ноги, один — з лівої.
Ми мовчки їх роздивлялися:
Лі поглянула на мене, запитально й збентежено.
— Це шматки твого…
— Мого гіпсу, так.
— Це що… жарт якийсь?
— Не жарт. Я бачив, як він розписувався на обох.
Тепер, коли ці слова зірвалися, мене охопило відчуття полегкості, розслаблення. Добре було мати змогу поділитися тим, що вже давно не давало мені спокою, свербіло і з’їдало зсередини.
— Але вони схожі, як небо і земля.
— Ти мені це розказуєш? Але й Арні тепер уже не такий, яким був колись. А все через ту прокляту машину. — Я сердито вдарив кулаком у той квадрат гіпсу, що лежав ліворуч. — Це не його підпис. Я Арні знаю майже все своє життя. Я бачив його домашку, я бачив, як він виписував собі різні речі, я дивився, як він переводить у готівку чеки. Це не його підпис. Той, що зліва, — його. А цей — ні. Лі, ти б не могла завтра дещо для мене зробити?
— Що?
Я розповів. Вона повільно кивнула.
— Для нас.
— Га?
— Я зроблю це для нас. Бо ми маємо діяти, правда ж?
— Так, — сказав я. — Мабуть. А ти не проти, як я щось особисте спитаю?
Не зводячи з мене погляду своїх неймовірних синіх очей, вона хитнула головою.
— Ти хоч трохи спиш останнім часом?
— Не дуже добре. Жахіття мучать. А ти?
— Теж. Не дуже.
А далі вже несила було стримуватись: я поклав руки їй на плечі й поцілував. Була між нами мить вагання, коли я думав, що вона відсторониться… але потім вона підняла підборіддя й відповіла на мій поцілунок, твердо і з усією повнотою. Може, воно й на краще, що я тоді був майже знерухомлений.
Коли ми перестали цілуватися, вона питально зазирнула мені в очі.
— Це від жахіть, — сказав я, думаючи, що прозвучить це тупо й лицемірно, так, як у книжках на папері. Але натомість ці слова вийшли непевними й болісно щирими.
— Від жахіть, — повторила вона серйозно, так, наче то був талісман, і цього разу сама нахилила до мене голову, і ми знову поцілувалися, а ті два пошарпані шматки гіпсу витріщалися на нас, як сліпі білі очі з іменем Арні, написаним на них. Ми цілувалися заради тваринної втіхи, яку дарує тваринний контакт — звісно, заради цього, і ще задля чогось більшого, що вже народжувалося між нами, — а потім притулилися одне до одного, не говорячи ні слова, і ні я, ні вона, здається, не дурили себе, розуміючи, що насправді відбувається. Комфорт — так, але ще в цьому був старий-добрий секс — стиглий і заряджений хтивістю підліткових гормонів. І, може, був шанс, що все переродиться в щось вагоміше й добріше, ніж просто секс.
Однак було в тих поцілунках і щось інше. Я це розумів, вона теж, і ймовірно, розумієте й ви. Те «інше» було ганебним відчуттям зради. Я чув, як обурено волають вісімнадцять років спогадів — мурашині ферми, гра в шахи, фільми, усі ті речі, яких він мене навчав, усі ті рази, коли я не дозволив його вбити. От тільки наприкінці, останнього разу, не вберіг. Мабуть, востаннє я бачив справжнього Арні (а також жалюгідний кінець його єства) того вечора на День подяки, коли він приніс мені сендвічі з куркою й пиво.