Маккендлес розсміявся.
— Твою дивізію, знов я за своє. Як каже моя жінка, колись я занадто широко розтулю рота й увесь у нього вивалюсь. Як ти сказав, тебе звати?
— Денніс Ґілдер.
— Так, Деннісе. Я присів тобі на вуха, тепер ти присідай мені. Що ти хотів?
— Ну, мій друг купив ту машину і відремонтував… зробив з неї виставкову модель, так, мабуть, можна сказати. Колекційний екземпляр.
— Так само, як Лебей, — сказав Маккендлес, і в мене пересохло в роті. — Він любив ту блядську машину, от що я за нього скажу. А на дружину йому було насрати. Знаєш, що з нею стало?
— Так, — відповів я.
— То він її довів, — похмуро мовив Маккендлес. — Відколи померла їхня дитина, вона від нього доброго слова не чула. Жодного. Але, думаю, йому й на малу було наплювати. Пробач, Деннісе. У мене язик як помело. Мелю-мелю. Як колись казала моя мати: «У тебе, Дікі, язик підвішений посередині, а на два боки теліпається». То що ти казав, тобі треба?
— Ми з другом ходили на похорон Лебея, — пояснив я, — а коли він скінчився, я підійшов познайомитися з його братом…
— Мені він здався нормальним, — перебив Маккендлес. — Шкільний учитель. З Огайо.
— Саме так. Я з ним порозмовляв, і він справді здавався приємним чоловіком. Я йому розказав, що збираюся писати реферат про Езру Паунда з англійської літератури за випускний рік…
— Якого Езру?
— Паунда.
— А це що за хер? Він був на похороні Лебея?
— Ні, сер. Езра був поетом.
— Ким?
— Поетом. Він теж помер.
— А-а, — з сумнівом протягнув Маккендлес.
— Ну, а Лебей… тобто Джордж Лебей… він сказав, що надішле мені трохи журналів, де є про Езру Паунда. Для реферату. Якщо мені потрібно. Ну, і виявилось, що я б міг щось із них узяти, але забув попросити в нього адресу. Думав, може, у вас вона є.
— Та, має бути в архіві. Воно там усе таке зберігається. Гидко, бля, бути секретаркою, але в липні в мене спливає термін, і все, більш ніколи. Тямиш, про що я? Більш, бля, ніколи.
— Сподіваюсь, я вам не завдаю занадто великого геморою.
— Та ні. Ні, чорт забирай. Тобто для чого ж тоді ще Американський легіон? Давай свою адресу, Деннісе, і я тобі відправлю картку з даними.
Я назвав йому своє ім’я, прізвище, адресу й ще раз перепросив за те, що турбую на роботі.
— Про це й не думай, — сказав він. — Однаково в мене, бля, перерва на каву.
На мить мені стало цікаво, що ж він там робив, у Девіда Емерсона, де насправді скуповувалася еліта Лібертівілля. Продавцем працював? Я так і бачив, як він водить крамницею якусь витончену юну леді, примовляючи: «А тут у нас, мем, дохера гарнючих канап, і подивіться-но на цю проклятущу кушетку, от у нас на Ґвадалканалі, коли поперли ті блядські укурені япошки зі своїми максвелхаусівськими мечами, такого не було».
Я аж заусміхався, однак те, що він сказав далі, швидко мене витверезило.
— Я в тій Лебеєвій машині кілька разів їздив. Ніколи не подобалася вона мені. Хай мені грець, якщо я знаю, чому, але не подобалась, і все. І я б нізащо в неї не сів після того, як його дружина… ну ти розумієш. Господи, по мені аж мурашки бігли.
— Я думаю, — мій голос, здавалося, долинав десь здалеку. — Слухайте, а що такого сталося, коли він покинув Легіон? Ви сказали, це якось пов’язано з машиною?
Мій співрозмовник засміявся, вдоволено, наче йому трохи полестило.
— Та навряд тобі цікава та історія сивої давнини.
— Та ні, чому, цікава. Не забувайте — ту машину купив мій друг.
— Ну то я тобі розповім. Дивна то була штука притому. Наші іноді згадують про те, коли ми всі по чарці перекинемо. Я не один, у кого шрами на руках лишилися. А якщо по правді, то жаско воно було.
— «Воно» — це що?
— Ой, та дитяча витівка. Але ти знаєш, того сучару ніхто не любив. Він був завжди збоку від усіх, самітником…