Та зрештою слухавку взяли.
— Алло? — мовив насторожений голос, і мою свідомість прошила пекуча впевненість: це не Арні.
— Арні?
— По-моєму, це Денніс Ґілдер, ходячий людино-рот, — сказав голос, і це було схоже на Арні, так — але водночас і не схоже було. Голос у нього став насправді не лункішим, а якимсь грубішим, наче захрип від криків і надмірного використання. Мені стало моторошно, бо я ніби розмовляв із незнайомцем, який дуже вдало пародіював мого друга Арні.
— Гей, лошара, ти думай, що кажеш, — сказав я, усміхаючись. Але руки в мене були холодні, як у мерця.
— А знаєш, — конфіденційним тоном промовив він, — твоє лице й моя дупа підозріло схожі між собою.
— Я цю схожість помітив, але чогось думав, що навпаки, моя дупа і твоє лице, — сказав я, і між нами повисла мовчанка, бо ми обмінялися тим, що між нами вважалося люб’язностями. Потім я спитав: — То що сьогодні робиш?
— Та нічого, — відповів Арні. — На побачення не йду, і взагалі нікуди. А ти?
— Звісно, іду. Я у фантастичній формі. Заїду по Розанну й повезу її в клуб. Можеш прийти подержати милиці, поки ми будемо там запалювати.
Він тихо розсміявся.
— Я тут подумав, може, я підскочу до тебе? — сказав я. — Стрінемо Новий рік, як колись. Хочеш?
— Так! — здавалося, Арні зрадів — та все одно говорив не зовсім як Арні. — Ґая Ломбардо подивимося, усю ту радісну мутотінь на вогнику. Класно буде.
На мить я замовк, не знаючи, що сказати. Та зрештою обережно відповів:
— Ну, може, Діка Кларка чи ще когось. Арні, Ґай Ломбардо помер.
— Серйозно? — спантеличеним, сповненим сумніву тоном спитав він. — А. А, точно, мабуть, помер. Але ж Дік Кларк ще тримається, правда?
— Правда.
— «Ставлю вісімдесят п’ять, Діку, гарна мелодія, під неї можна танцювати», — процитував Арні, але зовсім не своїм голосом. Мій розум провів раптову й бридотно-неочікувану паралель
(найприємніший запах у світі… крім бабської поцьки хіба)
і моя рука конвульсивно стисла трубку. Здається, я ледве не закричав. Бо розмовляв я не з Арні, а з Роландом Д. Лебеєм. Я розмовляв з мерцем.
— Так, це Дік, — почув я власний голос, що долинав ніби звіддалік.
— Деннісе, а як ти приїдеш? Ти вже сідаєш за кермо?
— Ні, ще ні. Я думав, мене тато підкине до вас, — я трохи помовчав, а тоді випалив: — А може, ти мене потім додому відвезеш, якщо твоя машина на ходу. Як тобі ідейка?
— Аякже! — наче щиро зрадів він. — Так, Деннісе, було б добре! Дуже добре! Порегочемо собі. Як у старі-добрі часи.
— Так, — сказав я. А потім — Богом клянуся, просто зірвалося з язика — додав: — Як в автопарку.
— Ага, точно! — відповів, сміючись, Арні. — Занадто схоже! До зустрічі, Деннісе.
— Так, — на автоматі відповів я. — До зустрічі.
Поклавши трубку, я подивився на телефон — і раптом затремтів усім тілом. Мені ще в житті не було так страшно, як тоді, тієї миті. Час минає: свідомість перебудовує свої захисні механізми. Думаю, одна з причин, чому існує так мало переконливих доказів екстрасенсорних явищ, криється в тому, що розум береться до роботи й ті докази реструктурує. Трохи впорядкування — це краще, ніж багато божевілля. Згодом я піддав сумніву все, що чув, чи змусив себе повірити в те, що Арні неправильно зрозумів мій коментар, але в перші кілька секунд після того, як я поклав слухавку, я був переконаний: у нього вселився Лебей. Мертвий чи ні, Лебей якимось чином сидів тепер у ньому.
І вже перебирав на себе контроль.
Новорічний вечір видався холодним і кришталево прозорим. Тато висадив мене біля будинку Каннінґемів о чверть на восьму й допоміг дійти до дверей чорного ходу — милиці не призначені для зими й укритих сніговою кіркою доріжок.
Сімейного універсала Каннінґемів не було, зате перед будинком стояла Крістіна, і на її червоно-білому покритті поблискував конденсат із кристалів льоду. Лише цього тижня її віддали разом з рештою конфіскованих машин. Від самого лише погляду на неї в душу заповзав страх, тупий, наче біль у голові. Я не хотів сідати в ту машину і їхати в ній, ні того вечора, ні будь-коли. Я хотів у свій простецький «дастер» масового виробництва з його вініловим покриттям сидінь і дурнуватою наліпкою на бампері — «АВТО ПРАЦІВНИКА МАФІЇ».
На задньому ґанку спалахнуло світло, і ми побачили силует Арні, що наближався до дверей. Він уже навіть не схожий був на Арні. Плечі стали сутулими, рухи здавалися більш характерними для старшого чоловіка. Я сказав собі, що це лише плід моєї уяви, що мої підозри обернулися проти мене. Набрехав сам собі, звичайно… чудово про це знаючи.