— Гей, ти в порядку? — спитав Арні. — Зможеш сісти?
— Зможу, — хрипко відповів я і натиснув великим пальцем на кнопку під ручкою. Відчинив дверцята, повернувся спиною до сидіння і дозволив собі впасти на нього, з негнучкою випростаною лівою ногою. Потім узявся за ногу і затягнув її в салон. Вона була як рухомий предмет меблів. У грудях прискорено гупало серце. Я потягнув дверцята на себе й зачинив їх.
Арні повернув ключ, і, оживаючи, загуркотів двигун — так, наче він був теплий, а не холодний, мов камінь. А на мене накинувся той сморід, він линув неначе звідусіль, але найбільше сочився з оббивки сидінь: той хворобливий гнилий сморід розкладу і смерті.
Я не знаю, як вам розповісти про ту поїздку додому, ту тримильну дорогу, яка тривала не більш, ніж десять-дванадцять хвилин, щоб не видатися втікачем з притулку для душевнохворих. Немає способу бути об’єктивним; лише від самих спроб розказати я вкриваюся холодним потом і тремчу від гарячки. Немає способу відокремити реальність від плодів моєї фантазії; немає вододільної лінії між об’єктивним і суб’єктивним, між правдою та галюцинацією нажаханого мозку. Але причиною було зовсім не сп’яніння; якщо ні в чому іншому я вас запевнити не можу, то в цьому можу стовідсотково. Увесь м’який кайф від пива випарувався миттєво. А одразу за ним почався холодний і тверезий тур краєм проклятих.
По-перше, ми повернулися назад у часі.
Якийсь час машину вів зовсім не Арні; то був Лебей, розкладений мертвяк, від якого тхнуло могилою, наполовину скелет, а наполовину — гнила губчаста плоть, позеленілі витравлені ґудзики. З-під його коміра ліниво виповзало, звиваючись, хробаччя. Я чув тихе дзижчання й спершу подумав, що закоротило підсвітку панелі. Та тільки згодом до мене почало доходити, що то могли дзижчати мухи, що відкладали яйця в його плоті. Надворі, звісно, була зима, але…
Подеколи здавалося, що в машині, крім нас, присутні ще й інші люди. Одного разу я глянув у дзеркало заднього вигляду й побачив воскове опудало жінки, що витріщалося на мене яскравими блискучими очима трофея. Волосся в неї було укладене зачіскою «паж» у стилі 1950-х. Щоки мали люто нафарбований вигляд, і я згадав, що від отруєння чадним газом виникає ілюзія життя й розрум’яненості. Трохи пізніше я знову підняв погляд на дзеркало і побачив на задньому сидінні маленьку дівчинку, з почорнілим від задушення лицем. Її очі вилазили з орбіт, наче в опудала, яке стискала чиясь жорстока рука. Я міцно заплющив очі, а коли розплющив, то в дзеркалі відображувалися Бадді Реппертон і Річі Трелоні. На губах, підборідді, шиї та сорочці Бадді запеклася кіркою кров. Річі був підсмаженою тушею — але очі в нього були живі й свідомі.
Дуже повільно Бадді простягнув руку, чорну, обгорілу. У ній він тримав пляшку «Техаської викрутки».
Я знову заплющив очі. А вже по тому більше не дивився в дзеркало заднього вигляду.
Пам’ятаю, по радіо грав рок-н-рол: Діон і Белмонти, Ерні Кей-Доу, «Роял Тінз», Боббі Райделл («О, Боббі, о… це так стильно… нас тішить, що ти ходиш у школу свінгу…»)
Пригадую, що деякий час із дзеркала заднього вигляду звисали червоні гральні кості з пінополістиролу, потім недовго — дитячі черевички, а потім усе зникло.
А найбільше мені врізалося в пам’ять, що всі ці речі, як і сморід розкладу плоті та цвілої оббивки, були тільки в моїй уяві — що вони лише міражі, які переслідують свідомість опіофага.
Я був у такому стані, наче сильно обдовбався і намагався вести раціональну розмову з тверезою людиною. Тому що ми з Арні справді розмовляли; це я пам’ятаю, але про що говорили — геть забув. Я говорив нормальним голосом. Я відповідав. І ті десять чи дванадцять хвилин неначе розтяглися на багато годин.
Я вам сказав, що об’єктивно судити про ту поїздку неможливо; якщо й існував логічний ланцюжок подій, то зараз його для мене втрачено, він заблокований. Та поїздка крізь холодну чорну ніч справді нагадувала подорож бульваром через усе пекло. Я не пам’ятаю всього, що тоді трапилося, але в пам’яті затрималося більше, ніж я б хотів. Ми виїхали задом з доріжки й занурилися в навіжений світ кімнати страху, де всі потвори були живими й реальними.
Я сказав, що ми повернулися назад у часі, але чи справді було так? Нас оточували вулиці того Лібертівілля, яким він є нині, але вони більше скидалися на тонкий шар плівки — неначе Лібертівілль кінця 1970-х нанесли на харчовий целофан і наклали на час, який чомусь був реальнішим за теперішнє. І я відчував, як той час простягає мертві холодні руки, прагнучи зловити нас і затягти до себе навіки. Арні зупинявся на перехрестях, коли ми мали право проїжджати; на інших, де світлофори горіли червоним, він спокійно вів Крістіну вперед, навіть не пригальмовуючи. На Мейн-стрит я побачив ювелірну крамницю Шіпстада й театр «Стренд» — їх знесли ще 1972-го, щоб звільнити місце для нового Торгового банку Пенсильванії. Уздовж вулиці стояли припарковані авто — громадилися купками то тут, то там перед закладами, де святкували Новий рік, і всі, схоже, зійшли з конвеєра до 1960-х років… чи навіть до 1958-го. Довгі «б’юїки» з ілюмінаторами. Універсал «десото-фаєрлайт» із синьою вставкою, схожою на знак «галочки», що тяглася вздовж усього борту. «Додж-ленсер» 1957-го року випуску, 4-дверний, з жорстким знімним верхом. «Форди-ферлейни» з їхніми прикметними задніми фарами, схожими на великі двокрапки, покладені набік. «Понтіаки» зі ще не розділеною решіткою. «Ремблери», «пакарди», декілька «студебекерів» з гострими носами-кулями, а ще — один фантастичний новий «едсел».