— Ага, цей рік буде кращим, — мовив Арні. Я глянув на нього. Він підніс бляшанку з пивом до губів, та за мить до цього його обличчя перетворилося на Лебеєве, лице гнилого трупа з жаского коміксу. Пальці, що тримали пиво, струхли до кісток. Клянуся вам, то були самі кістки, і штани майже вкривали сидіння, неначе всередині не було нічого, крім держаків мітли.
— Справді? — спитав я, намагаючись якомога менше вдихати задушливі отруйні міазми машини.
— Буде-буде, — підтвердив Лебей. Тільки тепер він знову став Арні, і коли ми зупинилися на знак «Стоп», я побачив, як повз нас мчить «камаро» 1977 року випуску. — Я тебе тільки про одне прошу: залишайся зі мною, Деннісе. Не дай моїй матері втягнути тебе в цю херню. Усе владнається порядно.
Він знову став Лебеєм і безмежно шкірився голими зубами на думку про те, як порядно все владнається. Мій дах поволі починав з’їжджати. Здавалося, ще трохи — і я обов’язково закричу.
Не витримавши, я відвів погляд від того лячного напівобличчя й угледів те, що бачила раніше Лі: віконця приладів на панелі, а насправді — не віконця, а зелені очиська, що світилися в темряві й вирячалися на мене.
Певної миті жахіття скінчилося. Ми загальмували біля тротуару в якомусь районі міста, якого я навіть не впізнавав і міг би поклястися, що ніколи раніше його не бачив. Усюди темніли типові будинки, деякі з них — усього на три чверті закінчені, у деяких було зведено лише стіни. За півкварталу, у Крістіниному дальньому світлі, видніла табличка:
РАЙОН МЕЙПЛВЕЙ
РІЕЛТОРИ ЛібертівіллЯ
ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ПРОДАЖУ
ВАША сім’я ростиме в душевних умовах
Подумайте про це!
— Осьо, приїхали, — сказав Арні. — Сам дійти зможеш, чувак?
Я з сумнівом роззирнувся навколо в тому порожньому засніженому районі новобудов, а тоді кивнув. Краще тут, на милицях, самому, ніж у тій страшній машині. Я відчув, як на моєму обличчі розпливається велика штучна посмішка.
— Аякже. Дякую.
— Дихання відсутнє, — Арні допив пиво, і Лебей викинув бляшанку на заднє сидіння. — Ще один мертвий солдат.
— Ага, — мовив я. — З Новим роком, Арні.
Намацавши ручку дверцят, я відчинив їх. Не знав навіть, чи зможу вийти й спертися на милиці, так сильно в мене тремтіли руки.
Лебей з вишкіром дивився на мене.
— Деннісе, ти просто будь на моєму боці, — попередив він. — Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.
— Так, — шепнув я. Бо добре це знав.
Виставивши костури назовні, я всім тілом подався вперед, абсолютно не думаючи, є внизу лід чи нема. Милиці витримали. І щойно я опинився надворі, як світ навколо зазнав карколомної метаморфози. Увімкнулося світло — хоча, звісно, воно горіло весь час. Моя сім’я переїхала в район Мейплвей у червні 1959-го, за рік до мого народження.
Ми й досі там жили, але в 1963-му чи щонайпізніше в 1964-му район утратив назву «Мейплвей».
За межами машини я бачив перед собою власний будинок на своїй цілковито нормальній вулиці — просто собі частині міста Лібертівілль, штат Пенсильванія. Я озирнувся на Арні, майже очікуючи побачити знову Лебея, пекельного таксиста з його присмерковими пасажирами, давно й надійно мертвими.
Але за кермом сидів лише Арні — у своїй шкільній куртці з прізвищем, вишитим над грудьми зліва, Арні, занадто блідий і занадто самотній, Арні з бляшанкою пива, яку він притримував ногами біля паху.
— Добраніч, чувак.
— Добраніч, — сказав я. — Обережно їдь додому. Тобі краще не попадатися на очі поліції.
— Не попадуся, — запевнив він. — Бережи себе, Деннісе.