Того вечора мама з татом поїхали в монровілльський торговельний центр, разом з Еллі, котра хотіла витратити трохи своїх різдвяних грошей на нову пару гірських лиж. За півгодини після того, як вони поїхали, я підняв телефонну трубку й поставив перед собою листівку Маккендлеса. Подзвонив у довідкову штату Огайо, і там мені повідомили, що код міста Передайз-Фоллз — 513, це західний Огайо. Узявши паузу на роздуми, я знову набрав довідкову й дізнався номер Лебея. Нашкрябав його на картці, знову замислився — цього разу пауза була довгою — а потім утретє підняв слухавку. Набрав половину номера Лебея і дав відбій. «Та пішло воно нахер, — подумав я. Мене переповнювало таке нервове обурення, якого я за собою ще не пригадував. — З мене годі, пішло воно, я йому не дзвонитиму. Дістало все, я вмиваю руки від усього цього гівняного безладу. Хай провалиться в пекло. Нахер усе».
— Нахер, — прошепотів я й пішов геть від телефону, поки сумління не запустило в мене знову своє свердло. Я піднявся нагору, заліз у ванну, ретельно вимився й ліг спати. І міцно заснув ще до повернення Еллі та батьків, і тієї ночі спав довго й добре. На щастя — бо мине багато часу, перш ніж мені знову вдасться як слід поспати. Дуже багато часу.
Поки я спав, хтось убив Рудольфа Джанкінса з поліції штату Пенсильванія. Або щось убило. Про це писали в газеті, коли я прокинувся вранці. «СЛІДЧОГО У СПРАВІ ДАРНЕЛЛА ВБИТО ПОБЛИЗУ БЛЕРСВІЛЛА» — волав заголовок.
Батько був нагорі, мився в душі. Еллі з двома подругами на ґанку гигикали, бавлячись у «Монополію». Мати писала якесь оповідання в кімнаті для шиття. Я сидів за кухонним столом сам, приголомшений і наляканий. Згадав, що Лі з рідними повертається з Каліфорнії завтра, заняття в школі розпочнуться через день, і якщо Арні (чи Лебей) не передумає, то активно її переслідуватиме.
Я повільно відсунув тарілку з яєчнею, яку сам собі посмажив. Їсти розхотілося. Напередодні увечері здавалося, що відсунути від себе всі ці зловісні та непояснені справи з Крістіною так само легко, як я щойно відштовхнув свій сніданок. Тепер же я не розумів, як міг бути таким наївним.
Джанкінс був тим чоловіком, про якого згадував Арні в новорічний вечір. Дурити себе самого, що цього не було, я не міг. У газеті писали, що він був головним слідчим від штату в розслідуванні вбивства Вілла Дарнелла, і натякали, що за цією смертю стоїть якась тіньова кримінальна структура. Південна мафія, як сказав би Арні. Чи божевільні колумбійці.
Але я вважав інакше.
Авто Джанкінса занесло на якийсь самотній путівець, і там його перетовкли на безглузду купу брухту
(той триклятий Джанкінс досі за мною на всіх парах ганяється. Хай краще стережеться, бо хтось може і його з гівном змішати… Деннісе, ти просто будь на моєму боці. Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене…)
з Джанкінсом усередині.
Коли вбили Реппертона і його друзів, Арні був у Філадельфії з шаховим клубом. Коли загинув Дарнелл, він з батьками відвідував родичів у Ліґоньєрі. Залізні алібі. Я думав, що для Джанкінса в нього таке саме буде. Сім… уже сім смертей, і всі вони формували кільце, що поволі стискалося довкола Арні Каннінґема та Крістіни. Звичайно, поліція могла це зрозуміти; такий очевидний ланцюг мотивів навіть сліпий би побачив. Але в газеті не було ні слова про те, що «поліції хтось сприяє в розслідуванні», як це делікатно називають британці.
Звісно, у поліцейських нема звички просто вивалювати всю свою інформацію журналістам. Я про це знав, але вся моя інтуїція підказувала мені, що копи штату не вважають Арні причетним до цього останнього вбивства автомобілем.
Його не підозрювали.
Що побачив позаду себе Джанкінс на тому путівці за межами Блерсвіла? Червоно-білу машину, подумав я. Може, порожню, а може, з мерцем на місці водія.
Моєю могилою, крякаючи, пробіг гусак, і на руках проступили холодні сироти.
Семеро людей мертві.
Це мало скінчитися. Хоча б з тому, що вбивство швидко входить у звичку. Якщо Майкл і Реджина не погодяться з божевільним задумом Арні їхати в Каліфорнію, хтось один із них чи обоє будуть наступними. А що, як він підійде до Лі в навчальній аудиторії під час третьої перерви наступного вівторка й запропонує їй вийти за нього заміж, а Лі просто відмовить? Що вона побачить біля бордюру на холостому ходу, коли повернеться додому того пообіддя?
Господи Ісусе, як мені було страшно.
У кухню застромила голову мама.
— Деннісе, ти не поїв.
Я підвів погляд.
— Я захопився, газету читав. Я просто не дуже голодний, мам.