— Ти повинен добре їсти, бо не одужаєш. Хочеш, я приготую тобі вівсянку?
На саму цю думку мені скрутило в шлунку, але я всміхнувся й похитав головою.
— Ні… але я добре пообідаю.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Денні, а взагалі ти нормально почуваєшся? У тебе останнім часом таке втомлене лице, риси загострилися.
— Мам, усе добре. — Я зробив усмішку ширшою, щоб показати, наскільки мені добре, і тут виникла непрохана думка про те, як вона виходить зі свого синього «рілаянта-К» біля монровілльського торговельного центру, а трохи віддалік, на відстані двох рядів од неї, стоїть і чекає червоно-біла машина. Перед внутрішнім зором постала картинка: ось вона обходить Крістіну спереду, з сумочкою на зігнутому лікті, а важіль коробки передач раптом сам посувається до позначки «Рушати»…
— Точно? Тебе ж нога не турбує?
— Ні.
— Ти вітаміни випив?
— Так.
— А шипшину?
Я порснув зі сміху. Мама ненадовго насупилася від роздратування, та потім усміхнулася й сама.
— Деннісе Ґілдер, ти малий нахаба, — сказала вона зі своїм найкращим ірландським акцентом (а він їй вдавався непогано, бо її мама народилася в тих краях), — і тебе вже не перевиховаєш.
Вона повернулася у свою швейну кімнату, і за мить та знову сповнилася нерівномірними вибухами друкарської машинки.
Я підняв газету й подивився на фото зім’ятого авто Джанкінса. «МАШИНА СМЕРТІ» — проголошував підпис унизу.
«А якщо так, — подумав я. — Джанкінса цікавить набагато більше, ніж з’ясувати, хто продавав Віллу Дарнеллу нелегальні феєрверки й сигарети. Джанкінс — детектив поліції штату, а детективи штату працюють більш ніж над однією справою одночасно. Можливо, він намагався розслідувати, хто вбив Канючі Велча. Або, може, він…»
Я пошкутильгав на милицях до швейної кімнати й постукав.
— Так?
— Мам, вибач, що турбую.
— Деннісе, не будь дурником.
— Ти сьогодні часом не поїдеш у центр?
— Може, і поїду. А що?
— Мені б у бібліотеку потрапити.
Уже о третій години того суботнього дня знову засніжило. У мене трохи розболілася голова від вдивляння в пристрій для мікрофільмів, але шукане я знайшов. Мій здогад був влучним — і не те, щоб великим інтуїтивним прозрінням.
Той наїзд, в результаті якого загинув Канючі Велч, розслідував Джанкінс… а також він був головним слідчим у справі загибелі Реппертона, Трелоні й Боббі Стентона. Тупим би він був копом, якби не прочитав між рядків усього, що сталося, імені Арні.
Я відхилився назад у кріслі, вимкнув пристрій і заплющив очі. Спробував на мить уявити себе Джанкінсом. Він підозрює Арні в причетності до всіх убивств. Не в скоєнні, а в причетності певним чином. Чи підозрює він Крістіну? Може, і так. У детективних телесеріалах завжди круто ідентифікують зброю, машинки, на яких друкують вимоги викупу, і авто, за допомогою яких скоюють наїзди. Може, за шматочками фарби й подряпинами…
А потім відбувається облава у Дарнелла. Для Джанкінса в цьому нема нічого доброго. Гараж буде зачинено, а все, що в ньому, конфіскують. Може, Джанкінс підозрює…
Що?
Я напружив уяву. Я коп. Я вірю у відповіді, що спираються на закон, здоровий глузд, звичну рутину. То що я запідозрю? І за мить відповідь прийшла.
Звісно, співучасника. Я запідозрю існування співучасника. Мусить бути співучасник. Психічно здорова людина не запідозрила б, що машина все це робить сама. Тож?..
Тож після того, як гараж зачиняють, Джанкінс привозить найкращих експертів і лаборантів, яких тільки може витягти. Вони прочісують усю Крістіну від краю до краю, шукаючи речових доказів. Міркуючи так, як мислив би Джанкінс (принаймні намагаючись), я подумав, що докази повинні були знайтися. Збити людину — це вам не пір’яну подушку збити. І врізатися в шлагбаум в Сквонтик-Гіллз — теж не подушку збити.
То що ж вони знайшли, ці експерти зі смерті внаслідок ДТП?
А нічого.
Вони не знаходять ні вм’ятин, ні точкового перефарбування, ні плям фарби. Нема пластівців коричневої фарби з поламаного шлагбаума в Сквонтик-Гіллз. Якщо коротко, то Джанкінс не знаходить ані найменших доказів того, що Крістіну використали, щоб скоїти той чи той злочин. А тепер перескочимо до вбивства Дарнелла. Чи прибіг Джанкінс притьмом наступного дня, щоб оглянути Крістіну? Я б на його місці прибіг. Стіна будинку — теж не подушка з пір’ям, а машина, яка щойно пробила одну з них, повинна була зазнати серйозних ушкоджень, поломок, яких просто не усунути за одну ніч. І що ж він бачить, коли приходить у гараж?