Настала моя черга зберігати мовчання.
— Це нічого не означає! — закричав він. — Нічого! Це химери й здогади, а більш нічого! Ти не можеш цього не бачити!
— Тут, у західній Пенсильванії, уже семеро людей загинуло, — сказав я. — Це не просто химери. У мене на гіпсі залишилися підписи. Це теж не химери. Я зберіг їх, містере Лебей. Давайте я вам їх надішлю. Подивитесь на них і скажете, чи на одному з них не почерк вашого брата.
— Це може бути підробка, свідома чи несвідома.
— Якщо ви так вважаєте, найміть графолога. Я заплачу.
— Сам можеш найняти.
— Містере Лебей, — сказав я, — мене вже ні в чому переконувати не треба.
— Але чого ти хочеш від мене? Щоб я розділив з тобою твої фантазії? Не дочекаєшся. Мій брат помер. Його машина — це лише машина.
Він брехав. І я це відчував. Навіть по телефону.
— Я хочу, щоб ви пояснили мені дещо з того, що я чув від вас того вечора, коли ми розмовляли.
— І що ж це? — недовірливо спитав він.
Я облизав губи.
— Ви казали, що він був одержимий і злющий, але не чудовисько. Принаймні, сказали ви, на вашу думку, він не був чудовиськом. А потім ви повністю змінили тему… але що більше я про це думаю, то більше здається, що насправді ви не змінювали теми. Далі ви сказали, що ні дружина, ні донька ніколи не були для нього важливі.
— Деннісе, правда, я…
— Послухайте, якщо вам є що сказати, то, заради Бога, кажіть зараз! — викрикнув я, і мій голос надломився. Я витер лоба, й рука виявилася слизькою від поту. — Мені зараз не набагато легше, ніж вам. Арні зациклився на одній дівчині, її звати Лі Кебот, от тільки я думаю, що зациклився на ній зовсім не Арні, я думаю, це ваш брат, ваш мертвий брат, тому говоріть, будь ласка, не мовчіть!
Лебей зітхнув.
— Говорити? — перепитав він. — Говорити з тобою? Говорити про всі ті давні події… ні, ті давні підозри… це те саме, Деннісе, що розбудити біса. Прошу тебе, не наполягай. Я нічого не знаю.
Я міг сказати йому, що біс уже прокинувся, але він і без мене це знав.
— Розкажіть мені про свої підозри.
— Я тобі передзвоню.
— Містере Лебей… будь ласка…
— Я тобі передзвоню, — повторив він. — Мені треба зателефонувати своїй сестрі Марсії в Колорадо.
— Якщо це допоможе, я сам…
— Ні, з тобою вона нізащо говорити не стане. Ми й одне з одним про це розмовляли всього раз чи два, якщо вже на те пішло. Деннісе, я сподіваюся, що ти все це робиш із чистим сумлінням. Бо ти просиш нас роздерти старі шрами, щоб вони знову кривавили. Тому я в тебе питаю ще раз: ти впевнений?
— Упевнений, — пошепки відповів я.
— Я тобі передзвоню, — і він поклав трубку.
Спливло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я неспокійно міряв кімнату кроками на милицях, бо не міг всидіти на місці. Визирнув у вікно, на вітряну вулицю, етюд у чорно-білих тонах. Двічі підходив до телефону й не піднімав трубки, боячись, що він саме додзвонюватиметься, а ще більше боячись, що він не зателефонує зовсім. Та коли я втрете поклав руку на телефон, він задзеленчав. Я сіпнувся, немов ужалений, і схопив трубку.
— Алло? — спитав засапаний голос Еллі з першого поверху. — Донна?
— А Денніс Ґілдер… — почав голос Лебея, ще старіший і нещасніший, ніж дотепер.
— Еллі, це мене, — сказав я.
— А мені що з того? — зухвало відрізала сестра й кинула трубку.
— Алло, містере Лебей, — моє серце глухо калатало в грудях.
— Я поговорив з нею, — натягнутим тоном сказав він. — Вона каже, щоб я діяв на власний розсуд. Але вона боїться. Ми з тобою змовилися налякати стару жінку, яка нікому в житті не заподіяла зла й узагалі не має з цією справою нічого спільного.
— Це для доброго діла, — сказав я.
— А чи справді це так?
— Якби я так не вважав, то не став би вам дзвонити. Містере Лебей, ви розповісте мені все чи ні?
— Так. Але тільки тобі, більше нікому. Якщо ти комусь далі перекажеш, я все заперечуватиму. Ти зрозумів?
— Так.
— Що ж, добре, — зітхнув він. — Коли ми з тобою, Деннісе, розмовляли минулого літа, я одного разу збрехав тобі про одну подію й одного разу — про те, що я… що ми з Марсі про неї думали. Ми й самим собі брехали. Якби не ти, ми, мабуть, і до кінця життя брехали б самим собі про той… той інцидент при дорозі.