Перед моїм «дастером» стояв Арні.
Він припаркувався одразу ж за нами й пішов замовляти курятину, не зрозумівши, чия це машина. Та й з чого б то? Надворі згущувалися сутінки, а один заляпаний брудом і запилюжений «дастер» у напівтемряві не відрізниш від іншого. Він зайшов у ресторан, купив собі хавчика, вийшов… і, не ймучи віри, вирячився крізь вітрове скло на нас із Лі, що тулилися одне до одного, обіймалися й зазирали в очей глибину, як кажуть поети. Випадковість, збіг обставин, не більше — страховинний, мерзенний збіг. Та тільки й досі якась частка моєї свідомості намертво переконана, що це підлаштувала Крістіна… навіть на тому повороті Крістіна привела його до нас.
Здавалося, час захолов. З горла Лі вирвався тихий стогін. Арні стояв трохи ближче, ніж на середині маленького паркувального майданчика, у своїй шкільній куртці, вилинялих джинсах, чоботах, з вовняним картатим шарфом, обв’язаним довкола шиї. Комір його куртки було піднято, і обличчя в обрамленні чорних трикутників поволі спотворювалося, бо вираз огиди й недовіри поступався на ньому місцем мертвотно-блідій гримасі ненависті. Пакет у червоно-білу смужку з усміхненим лицем Полковника на ньому вислизнув з руки в рукавичці й гупнув на втрамбований сніг стоянки для автомобілів.
— Деннісе, — прошепотіла Лі. — О Господи, Деннісе.
Арні побіг. Я подумав, що він підбіжить до машини — може, щоб виволокти мене й віддубасити. Я вже бачив, як немічно стрибаю на своїй ще не до кінця загоєній нозі під щойно увімкненими ліхтарями стоянки, поки Арні, чиє життя я рятував усі ці роки, починаючи з дитячого садка, вибиватиме з мене душу. Він побіг, і його рот спотворив жахливий вищир, який я бачив раніше — але не на його обличчі. Тепер то було обличчя Лебея.
Однак біля мого авто він не зупинився — промчав повз нього. Я розвернувся й тієї ж миті побачив Крістіну.
Я відчинив дверцята й став вибиратися назовні, тримаючись за край даху. Пальці від холоднечі заніміли майже одразу.
— Деннісе, ні! — закричала Лі.
Я став на землю, коли Арні рвонув на себе дверцята Крістіни.
— Арні! — гукнув я. — Друже, послухай!
Голова сіпнулася. Очі в нього були широчезні, порожні й горіли вогнем. З кутика рота поволі збігала цівка слини. Крістінина решітка, здавалося, теж от-от загарчить.
Здійнявши догори обидва кулаки, Арні погрозив мені.
— Ти, гівняр! — високим надтріснутим голосом завищав він. — Забирай її! Вона тебе варта! Вона гівно! Ви обоє гівно! Будьте вдвох! Недовго вам бути!
До вітринного скла «Кентуккійських курей» і сусіднього китайського «Коулун Експреса» вже підходили відвідувачі, охочі глянути, що ж там таке відбувається.
— Арні! Друже, поговорімо…
Він ускочив у машину й гримнув дверцятами. Крістінин двигун заревів, і загорілися її фари, ті вогненні білі очі з мого сну, пришпилюючи мене до землі, як жука — до картки. А понад ними, за склом, — спотворене обличчя Арні, образ диявола, хворого на гріх. Відтоді те обличчя, сповнене ненависті й зацьковане водночас, навіки оселилося в моїх снах. А потім воно зникло. Замість нього з’явився череп, вишкірена голова смерті.
У машині пронизливо закричала Лі. Вона розвернулася, щоб подивитися, і так я зрозумів, що це не лише гра моєї уяви. Вона теж це побачила.
З ревом, розкидаючи задніми шинами сніг, Крістіна рушила. Вона цілилася не на «дастер», а на мене. Я думаю, його наміром було перетерти мене на желе, затиснувши між своєю машиною й моєю. Урятувала мене тільки хвора нога — вона підігнулася, і я впав на водійське сидіння «дастера», ударившись правим стегном об кермо й натиснувши на сигнал.
В обличчя мені вдарила хвиля холодного вітру. Яскравий червоний борт Крістіни проскочив на відстані трьох футів од мене. Вона проревіла повз віконця видачі для автомобілів і, не сповільнюючись, кулею вилетіла на Дж-Ф-К, де її занесло на повороті. А потім газонула й зникла.
Я подивився на сніг і побачив свіжі зигзаги, що лишилися від протекторів її шин. Крістіна пройшла всього за три дюйми від моїх дверцят.
Лі розплакалася.
Я руками затягнув ліву ногу всередину, хряснув дверцятами й обійняв дівчину. Її руки наосліп потяглися до мене й міцно, панічно стиснули.
— То… то був не…
— Лі, ц-с-с-с. Не треба. Не думай про це.