Уже біля крамниці Тома я дав їй долар.
— Візьми нам по «йоделю» й по «колі».
— Деннісе, ти нормально почуваєшся?
— Так. Але якщо ти мою решту вкинеш у гральний автомат, я тобі руку зламаю.
Це її наче заспокоїло. Вона зайшла в крамницю, а я сидів, згорбившись, за кермом свого «дастера», думаючи про те, у яку безвихідь ми потрапили. І ні з ким поговорити не могли — ось у чому весь жах. Саме тому Крістіна була така сильна. Що я мав робити? Потягти тата вниз, у його іграшкову майстерню, і сказати йому, що машина, яку Еллі називала «ригачним старим драндулетом Арні Каннінґема», тепер їздить сама, з власної волі? Подзвонити копам і пожалітися, що мертвяк хоче вбити мою дівчину й мене? Ні. На нашу користь, крім факту, що машина не рушатиме, поки в Арні не буде алібі, грало тільки те, що їй не потрібні були свідки. Канючі Велча, Дона Ванденденберга й Вілла Дарнелла вбили на самоті, пізно вночі; Бадді Реппертона й двох його друзів замордували в чортовій глушині.
Повернулась Елейн, притискаючи до своїх набубнявілих грудей пакет, і простягнула мені мою «колу» і «йодель».
— Решту, — сказав я.
— Який же ти кізяк, — скривилась вона, але поклала двадцять із чимось центів у мою простягнену долоню.
— Я знаю. Але все одно тебе люблю, — я відкинув її капюшон з голови, скуйовдив волосся й поцілував у вухо. Подив і недовіра відбилися на обличчі Еллі… та потім усміхнулась. Не такою вже й поганкою вона була, моя сестричка Еллі. І думати про те, як її збивають на вулиці тільки тому, що я закохався в Лі Кебот, коли Арні ошизів і покинув її… я просто не міг цього допустити.
Удома я вибрався нагору сходами, спершу привітавшись із мамою. Вона поцікавилась, як нога, і я їй сказав, що з нею все в порядку. Але вже на другому поверсі насамперед кинувся до аптечки у ванній. Проковтнув кілька таблеток аспірину для порятунку від болю в ногах, які вже виспівували мені «Аве, Марія». Потім пішов у спальню батьків, де стояв горішній телефон, і опустився в мамине крісло-гойдалку, не стримавши зітхання.
Я підняв трубку й зробив перший зі своїх дзвінків.
— Денніс Ґілдер, кара небесна проекту з добудови магістралі! — радісно вигукнув Бред Джефріз. — Радий тебе чути, синку. То що, коли тебе чекати на спільний перегляд гри «Пінгвінів»?
— Ну не знаю, — протягнув я. — Мені швидко набридає дивитись, як інваліди грають у хокей. От якби ви любили хорошу команду, таку як «Флаєрзи»…
— Господи, і чого я повинен це вислуховувати від дитини, яка навіть не моя? — спитав Бред. — Світ котиться під три чорти.
Ми ще трохи почесали язиками, просто перекидаючись незначущими фразами, а потім я розповів йому, для чого дзвоню.
Він розсміявся.
— Деннісе, якого хера? Сам бізнесом зайнятися надумав?
— Можна й так сказати. — Я подумав про Крістіну. — Але недовго.
— Не хочеш вдаватися в подробиці?
— Ну, поки що ні. Не знаєте, у кого можна таку штуку напрокат узяти?
— Я тобі, Деннісе, скажу. Є лише один хлопець, який може з тобою в такій справі попрацювати. Джонні Помбертон. На Рідж-роуд живе. У нього більше рухомого складу, ніж у Картера — пігулок для печінки.
— Добре, — сказав я. — Дякую, Бреде.
— Як там Арні?
— Та, мабуть, нормально. Хоча ми вже не так часто з ним бачимся, як раніше.
— Цікавий він хлопець, Деннісе. Я, коли його вперше побачив, навіть і в найсміливіших мріях помислити не міг, що він протримається ціле літо. Але він пекельно затятий.
— Ага, — сказав я. — Не те слово.
— Передавай йому привіт, як побачиш.
— Обов’язково. Не напружуйтеся, Бреде.
— І ти, Денні, будь молодцем. Забігай якось, роздушимо пару бляшанок.
— Прийду. Добраніч.
— Добраніч.
Я поклав слухавку й на хвилину-дві роздумував над телефоном, бо робити наступний дзвінок не дуже хотілося. Але це було необхідно; центральний елемент усієї історії, дурна справа. Я взяв трубку і з пам’яті набрав номер Каннінґемів. Якби відповів Арні, я би просто від’єднався, не розмовляючи. Але фортуна була на моєму боці. Трубку зняв Майкл.
— Алло? — Його голос звучав стомлено й трохи змазано.
— Майкле, це Денніс.
— О, привіт! — наче щиро зрадів він.
— Арні вдома?
— Нагорі. Він звідкілясь приїхав і одразу пішов до себе в кімнату. Вигляд у нього був грозовий, але нам тепер не звикати. Покликати його?
— Ні, — сказав я. — Не треба. Насправді я хотів поговорити з вами. Мені потрібна послуга.