Я хитнувся вперед, роблячи крок із милицями; одна з них трохи ковзнула по твердому снігу під ногами. Ми наближалися один до одного, мов двоє стрільців, яким не хочеться дуелі.
— Не можна вкрасти те, від чого відмовилися, — сказав я.
— Про що ти говориш?
— Я говорю про той вечір, коли вона задихалася у твоїй машині. Про вечір, коли Крістіна хотіла її вбити. Ти сказав їй, що вона тобі не потрібна. Сказав, щоб вона йшла нахуй.
— Я такого не казав! Це брехня! Довбана брехня!
— З ким я зараз розмовляю? — спитав я.
— Не має значення! — Сірі очі за скельцями окулярів стали велетенськими. — Не має значення, з ким ти, блядь, розмовляєш! Це просто брудна брехня! Та й від тієї суки смердючої я іншого не очікував!
Ще один крок назустріч. На його блідому обличчі розквітали палахкотливі червоні плями.
— Арні, коли ти пишеш своє ім’я, воно вже більше не схоже на твій підпис.
— Заткнися, Деннісе.
— Твій батько каже, що в їхньому домі ніби незнайомець оселився.
— Я тебе попереджаю.
— А що мені з того? — рубонув я. — Я знаю, що станеться далі. І Лі теж це знає. Те саме, що з Бадді Реппертоном, Віллом Дарнеллом та всіма іншими. Бо ти вже не Арні. Лебей, ти там? Покажися, дай я на тебе подивлюсь. Я вже бачив тебе раніше. Бачив у новорічну ніч. Я бачив тебе вчора біля «курника». Я знаю, що ти там; може, перестанеш вийобуватися й вийдеш?!
І він вийшов… але цього разу показався в обличчі Арні, і це було страшніше, ніж усі черепи, скелети й жахіття, які тільки поставали в уяві авторів коміксів. Обличчя Арні змінилося. Вишкір розплився на його губах, розквітнув чорною трояндою. І я побачив його таким, яким він, напевно, був, коли світ ще не постарів і машина була всім, що потрібно молодому чоловіку; усе решта з’являлося само собою. Я побачив старшого брата Джорджа Лебея.
Мені врізалося в пам’ять лише одне, але це одне я пам’ятаю дуже добре. Його лють. Він завжди був злий.
Він підійшов до мене, скорочуючи відстань між тим місцем, де стояв, і тим, де спирався на милиці я. Очі в нього вкрилися плівкою і стали непроникними. А вищир впечатався в обличчя тавром від розпеченої залізяки.
Я ще встиг пригадати шрам на лікті в Джорджа Лебея, що збігав від ліктя до зап’ястя. «Він штовхнув мене, а потім повернувся й напіддав». Я чув, як чотирнадцятилітній Лебей кричить: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»
Переді мною тепер стояв Лебей — а він був не з тих, хто спокійно приймає поразку. Навіть так: він поразок узагалі не приймав.
— Борися з ним, Арні, — попросив я. — Надто довго він усе робив по-своєму. Борися з ним, убий його, нехай за…
Ударом ноги він вибив у мене праву милицю. Я щосили намагався втриматися на ногах, похитнувся, майже вийшло… але він вибив і ліву. Я впав на холодний злежаний сніг. Він зробив ще крок уперед і навис наді мною. Вираз обличчя в нього був жорстким і чужим.
— Ти сам напросився, і ти дістанеш, — відчужено промовив він.
— Ага, аякже, — важко видихнув я. — Арні, ти пам’ятаєш мурашині ферми? Десь ти там ще є? У цього брудного кретина ніколи в житті не було ферми. У нього ніколи в житті не було друга.
І зненацька спокійна жорсткість похитнулась. Його лице… його лице скаламутилося. Не знаю, як інакше це можна описати. Щойно там був Лебей — нетямився від люті через те, що треба вгамовувати внутрішній заколот. А потім з’явився Арні, виснажений, змучений, присоромлений, та понад усе — у відчаї та нещасний. Потім знову Лебей, він розмахнувся ногою, щоб ударити мене, поки я лежав на снігу, тягнувся до милиць і почувався безпорадним, ні до чого не придатним і тупим. Потім знову був Арні, мій друг Арні, відгортав волосся з лоба тим знайомим неуважним порухом руки; то був Арні, який казав:
— Ох, Деннісе… Деннісе… мені шкода… мені дуже шкода.
— Шкодувати запізно, друже, — відповів я.
Я вхопився за одну милицю, потім за другу. Мало-помалу я підтягувався, хоча двічі послизнувся, поки зміг знову зіп’ястися на милиці. Руки вже були як перекладини меблів. Арні навіть не ворухнувся, щоб мені допомогти; він стояв, спираючись спиною на фургон, і дивився широкими шокованими очима.
— Деннісе, я нічого не можу зробити, — прошепотів він. — Мені часом здається, що мене вже нема. Допоможи мені, Деннісе. Допоможи.
— Лебей там? — спитав я.
— Він завжди тут, — простогнав Арні. — О Боже, завжди! Крім як…