— Скільки вона важить? — спитав я в Помбертона.
Він викинув недокурок.
— Суха чи гівном наллята?
Я глитнув слину.
— А зараз як?
Закинувши голову назад, Джонні розсміявся.
— Думав, я тобі повну здам на прокат? Ні, ні — вона суха, суха, як кістка, і вся вимита зі шланга. Звісно, суха. Але тако трошки підсмерджує, ге?
Я потягнув носом повітря. Підсмерджувала вона й не трошки.
— Але могло бути гірше, — сказав я. — Мабуть.
— Звісно, — кивнув Помбертон. — Оригінальну родословну Петунія давно загубила, але в її нинішніх мукументах значиться вісімнадцять тисяч фунтів ПМА.
— А це що?
— Повна маса автомобіля. Як тебе спинять на трасі й ти будеш важити більш, ніж вісімнадцять тисяч, копи розсердяться. Суха, вона десь, я не знаю, на вісім-дев’ять тисяч фунтів тягне. У неї п’ятишвидкісна трансмісія з двошвидкісним диференціалом, і це вкупі дає тобі десять швидкостей руху вперед… коли можеш витискати зчеплення.
Він сумнівним поглядом окинув мої милиці й прикурив ще одну цигарку.
— А ти зможеш його витискати?
— Звісно, — тримаючи незворушне обличчя, сказав я. — Якщо педаль не дуже туга.
Але чи довго? Ось у чім було питання.
— Ну, то твоє діло, я не мішаюся. — Джонні подивився на мене жвавими очима. — Я дам тобі десять відсотків знижки, бо про оборудки з готівкою я своєму улюбленому дядечку не звітую.
Я зазирнув у гаманець і знайшов там три двадцятки та три десятки.
— Скільки, ви кажете, за один день?
— Двадцять баксів тобі як?
Я простягнув йому гроші. Бо готувався заплатити сто двадцять.
— А з «дастером» своїм ти що робитимеш?
Досі в мене навіть і думки про це не було.
— А можна, я його тут залишу? Тільки на сьогодні?
— Звісно, — сказав Помбертон, — хоч на весь тиждень, мені плювати. Тіки постав на задній двір і ключі лиши всередині, аби я міг його рухати.
Я завів своє авто на задній двір — занедбане пустище, на якому де-не-де, наче кістки з білого піску, стирчали в глибокому снігу уламки обгризених вантажівок. Близько десяти хвилин мені знадобилося, щоб прочвалати назад на милицях. Я б і швидше дійшов, якби трохи допомагав собі лівою ногою. Але я беріг її — для педалі зчеплення Петунії.
До вантажівки наближався з відчуттям, що в животі чорною хмаркою збирається страх. Я не мав сумніву, що вона зупинить Крістіну… якщо та покажеться в гаражі Дарнелла цього вечора і якщо я цей чортовий ваговоз подужаю вести. Я в житті ніколи не сидів за кермом чогось настільки велетенського, хоча лише минулого літа кілька годин заробляв на бульдозері, і Бред Джефріз кілька разів дозволив мені поводити автонавантажувач, уже після кінця зміни.
Помбертон стояв у своїй картатій куртці, засунувши руки глибоко в кишені робочих штанів, і спостерігав за мною розумними очима. Я підійшов до сидіння водія, узявся за дверну ручку — і трохи послизнувся. Джонні зробив один-два кроки в мій бік.
— Я сам.
— Добре, — погодився він.
Я знову затиснув милицю під пахвою, короткими ривками видихаючи в повітря хмарки пари, і потягнув на себе дверцята. Тримаючись за внутрішню ручку лівою рукою і балансуючи на лівій нозі, неначе лелека, я закинув милиці в кабіну й сам поліз слідом. Ключі стирчали в замку запалювання, схему перемикання передач було нанесено на важіль. Я хряснув дверцятами, витиснув зчеплення лівою ногою — не надто боляче, поки що стерпно — і завів Петунію. Її двигун загарчав, мов ціле поле сток-карів на треку для перегонів у Філлі-Плейнз.
Прогулянковим кроком підійшов Помбертон.
— Трохи шумна вона, ге? — прокричав він.
— Та таке! — крикнув я у відповідь.
— Знаєш, — проревів він, — шось я сумніваюся, шо в тебе є «І» на правах. — «І» на правах означало, що вам присвоїли категорію водія, який може водити великі ваговози. У мене була категорія «А» для мотоциклів (на превеликий жах моєї матері), але не «І».
Я широко йому всміхнувся згори вниз.
— А ви не перевіряли, бо я здався вам вартим довіри.
Він усміхнувся у відповідь.
— Звісно.
Я трохи збільшив кількість обертів двигуна. Петунія дала два зворотні спалахи, майже такі ж гучні, як вибухи мін.
— А нічо, якшо я спитаю, для чого тобі цей ваговоз? Хоча знаю, не моє діло.
— Я використаю його за призначенням, — відповів я.
— Це як?
— Хочу позбутися дещиці гівна, — сказав я.