Я спробував натиснути на педаль зчеплення лівою ногою, і знову спалахнула та срібляста блискавка болю, змушуючи мене закинути назад голову й скреготати зубами, поки трохи не вщухло.
— Деннісе, я піду пошукаю телефон і викличу лікаря. — Її обличчя було білим і переляканим. — Ти знову її зламав? Коли падав?
— Я не знаю, — відповів я. — Але так не можна, Лі. Якщо ми не покінчимо з нею зараз, то наступними будуть твої батьки чи мої. Ти ж знаєш. Лебей не зупиниться. У нього добре розвинена жага до помсти. Ми не можемо зараз усе припинити.
— Але ти не зможеш вести! — жалібно проквилила Лі. Дивлячись знизу вгору, у кабіну, на мене, вона плакала. Капюшон її парки сповз під час нашої спільної боротьби за підняття мене у крісло водія, де я тепер царственно сидів у всій своїй величній непридатності. У темно-білявому волоссі Лі зблискував розсип сніжинок.
— Зайди в гараж, — сказав я. — Подивись, чи є там якась мітла або довгий шматок дерева.
— І що це дасть? — спитала вона й розплакалася ще дужче.
— Просто знайди, тоді побачимо.
Вона зайшла в темну пащу відчиненого гаража і щезла з очей. Я тримався за ногу і змагався з жахом. Якщо я знову зламав ногу, то є всі шанси, що доведеться ходити з опорним протезом до кінця життя. Тобто не так уже й довго, якщо ми не зупинимо Крістіну. Чудова підбадьорлива думка.
Лі повернулася з мітлою.
— Така підійде? — спитала вона.
— Щоб заїхати всередину — так. А там побачимо, чи нема чогось ліпшого.
Держак був таким, що відкручується. Узявшись за нього, я відгвинтив наконечник зі щетиною й викинув його. А потім, тримаючи лівою рукою при боці (лише ще одна клята милиця), натиснув на педаль зчеплення. Держак протримався кілька секунд, але зісковзнув. Педаль спружинила догори. Верхівка держака ледве не вперіщила мене в зуби. Молодчина, Ґілдер, що сказати. Але штука придатна.
— Що ж, залазь, — сказав я.
— Деннісе, ти впевнений?
— Наскільки це можливо.
Лі трохи вагалася, це було видно з її погляду. Та потім кивнула.
— Добре.
Вона обійшла вантажівку й вилізла на сидіння пасажира. Я пристукнув свої дверцята, витиснув зчеплення Петунії держаком мітли й увімкнув першу передачу. Уже до половини відпустив зчеплення, Петунія тільки почала котити вперед, коли держак знову зіскочив з педалі. Асенізатор карколомними ривками помчав у гараж Дарнелла, я вдарив правою ногою по гальмах, і машина стала на місці. Ми майже заїхали всередину.
— Лі, потрібне щось із ширшою основою, — сказав я. — Цей держак не годиться.
— Зараз, я пошукаю.
Вона спустилася й пішла вздовж стіни гаража, видивляючись бодай щось. Я розгледівся навколо. «Страшно», — сказала Лі й мала рацію. У гаражі залишилося тільки чотири-п’ять машин, старих солдатів, таких тяжко поранених, що нікому не було до них діла. Решта боксів з трафаретними номерами, нанесеними білою фарбою, були порожні. Я кинув погляд на двадцятий і подивився в інший бік.
Стійки для шин також були майже порожні. На них залишилося кілька лисих покришок, що тулились одна до одної, як гігантські пончики, почорнілі від вогню, але то було й усе. Один з двох підйомників був частково нагорі, під ним застряг колісний диск. Таблиця регулювання підвіски на правій стіні слабко поблискувала червоним і білим, дві фари-мішені дивилися, мов налиті кров’ю очиська. І тіні, скрізь тіні. А зі стелі, наче химерні кажани, звисали великі обігрівачі коробкоподібної форми, які щетинилися в різні боки вентиляційними отвірами.
Гараж був дуже схожий на місце смерті.
Іншим ключем Джиммі Лі відчинила Віллову контору. Як вона ходить там вперед і назад, я бачив крізь вікно, в яке Вілл колись споглядав своїх клієнтів… цих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб бла-бла-бла. Вона поклацала вимикачами, і під стелею одна за одною пооживали холодні, як сніг, лампи денного світла. Отже, електрична компанія не відрізала світло. Я буду змушений просити її вимкнути світло — ми не могли собі дозволити ризикувати, привертаючи увагу, — але принаймні опалення можна буде ввімкнути.
Лі відчинила інші двері й ненадовго зникла з очей. Я зиркнув на годинник. Уже пів на другу.
Лі повернулася, і я побачив, що в руках вона тримає швабру фірми «О-Сідер» з широкою жовтою губкою вздовж основи.
— Таке підійде?
— Ідеально, — сказав я. — Сідай, мала. Є справа.