Вона знову вибралася в кабіну, і я натиснув на педаль зчеплення шваброю.
— У сто разів краще, — похвалив я. — Де ти її відкопала?
— У туалеті, — зморщила носика Лі.
— Там кошмар?
— Брудно, сигарами смердить, а в кутку — ціла купа пліснявих книжок. Таких, як ото в крихітних магазинчиках продають.
То ось що залишив по собі Дарнелл, подумав я: порожній гараж, купку порнокнижок і фантомний сморід сигар «Рої-Тан». Мені знов стало холодно, і я подумав, що коли б моя воля, я б зрівняв бульдозером цей гараж із землею і залив асфальтом. Ніяк не виходило позбутися відчуття, що це якась безіменна могила — місце, де Лебей і Крістіна вбили свідомість мого друга й забрали собі його життя.
— Швидше б уже втекти звідси, — Лі нервово роззирнулася.
— Серйозно? А по-моєму, тут класно. Я переїду сюди жити. — Я погладив її плече й зазирнув глибоко в очі. — Ми могли б створити сім’ю, — з придихом промовив я.
Вона здійняла догори кулак.
— Хочеш, кровотечу з носа тобі створю?
— Ні, краще не треба. Якщо вже на те пішло, я й сам не дочекаюся нагоди забратися звідси.
Я завів Петунію всередину повністю. Виявилося, що швабра «О-Сідер» надає чудову можливість працювати з педаллю зчеплення… принаймні на першій передачі. Держак був занадто гнучким, я б надав перевагу чомусь товщому, але доведеться обійтися цим, якщо не знайдемо кращого знаряддя.
— Треба знову вимкнути світло, — сказав я, глушачи двигун. — Його можуть побачити не ті люди.
Лі спустилася й повимикала лампи, а я тимчасом розвернув Петунію й обережно заднім ходом підвів майже до самого вікна між гаражем і конторою Дарнелла. Тепер ніс великої вантажівки показував прямо на відчинені гаражні ворота, у які ми заїхали.
Коли згасло світло, згори знову спустилися тіні. Сяйво, що пробивалося крізь відчинені двері, було слабким, приглушеним від снігу, білим і безсилим. Воно клином розтікалося по вкритому тріщинами й плямами від мастила бетону й просто вмирало посеред підлоги.
— Деннісе, мені холодно, — гукнула Лі з контори Дарнелла. — У нього тут вмикачі обігріву позначені. Можна, я ввімкну?
— Вмикай! — гукнув у відповідь я.
За мить гараж сповнився шепотом повітродувів. Я відхилився на спинку сидіння й обережно провів руками по лівій нозі. Тканина джинсів рівно обтягувала стегно, прилягала щільно й без найменших складок. Падлюка розпухла. І боліла. Господи, як же вона боліла.
Повернулася Лі, вибралася на сидіння поряд зі мною. Вона знову сказала, що вигляд у мене жахливий, і чомусь мій розум перемкнуло і я згадав той день, коли Арні привіз сюди Крістіну, чоловіка королеви бібопу, який верещав на нього, щоб забрав цю грязючу чортопхайку з-перед його будинку, і як Арні сказав мені, що цей тип — чисто тобі Роберт Гадфорд. Як нас пробило на «ха-ха». Я заплющив очі, бо їх пощипувало від сліз.
Робити не було чого, і час спливав повільно. За чверть друга, потім друга. Снігопад надворі трохи посилився, але не надто. Лі вийшла з вантажівки й натисла на кнопку опускання воріт. Так усередині стало ще темніше.
Вона повернулася, вибралася нагору й сказала:
— Там збоку на воротах якийсь дивний прибамбас — бачиш? Схожий на електронний пристрій для відчинення воріт, який у нас був, коли ми жили у Вестоні.
Раптом я сів рівно. Подивився на нього.
— О, — сказав я. — О Господи.
— А що таке?
— Це якраз воно і є. Пристрій для гаражних воріт. І на Крістіні є передавач. Арні згадував про це у вечір Дня подяки. Лі, ти повинна його зламати. Розбий його держаком тої мітли.
Тож вона знову злізла, підібрала держак і стала перед електронним «оком», примірилася й ударила. Збоку вона скидалася на жінку, яка хоче вбити жука, що сидить під стелею. Але врешті-решт винагородою за її старання став хрускіт пластику й дзеленчання скла.
Повернулася Лі неспішно, викинула держак і вибралася до мене в кабіну.
— Деннісе, ти не думаєш, що час розказати мені, що саме ти задумав?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — Лі показала на зачинені гаражні двері. Крізь брудне скло п’яти квадратних вікон, що йшли в ряд на рівні трьох чвертей висоти воріт, просочувалося скупе світло. — Коли стемніє, ти знову відчиниш ворота, так?
Я кивнув. Самі ворота були дерев’яні, але скріплені сталевими смугами на шарнірах, як внутрішні ґрати старомодного ліфта. Я впущу її, та коли ворота опустяться, Крістіна не зможе пробитися назовні. Я на це сподівався. У мене все холонуло всередині, коли я згадував, що ми ледве не проґавили той електронний пристрій.