— Уже стемніло, — сказала вона. — Здається, я щось почула.
Я знову кліпнув і побачив, що лице в неї витягнуте й перелякане. А потім глянув на ворота й побачив, що вони відчинені на всю широчінь.
— Блін, як це…
— Я, — відповіла вона. — Я їх відчинила.
— Очманіти! — я трохи випростався і одразу ж скривився від болю в нозі. — Лі, це було не надто розумно. Якби вона приїхала…
— Вона не приїхала. Просто сутеніти почало, от і все. І сніг повалив сильніше. Тому я вийшла, відчинила ворота й вернулася сюди. Я все думала, ти за хвилину прокинешся… ти щось бурмотів… а я все думала: «Почекаю, поки стане справді темно, почекаю до повної темряви», — а потім побачила, що обманюю себе, бо вже стемніло півгодини тому й мені лише здавалося, що я досі бачу світло. Бо я хотіла його бачити, так, мабуть. А… оце щойно… здається, я щось почула.
Її губи затремтіли, і вона міцно їх стиснула.
Я глянув на годинник і побачив, що вже за чверть шоста. Якщо все пішло за планом, мої батьки й сестра мали бути зараз у товаристві Майкла й батьків Лі. Я подивився крізь вітрове скло Петунії на квадрат засніженої темряви там, де були гаражні ворота. До моїх вух долинало виття вітру. На цемент уже навіяло тонкий скрадливий шар снігу.
— Ти просто вітер чула, — з тривогою на душі відказав я. — То він там ходить і розмовляє.
— Можливо. Але…
Я неохоче кивнув. Не хотілося, щоб вона залишала прихисток високої кабіни Петунії, але якщо вона не піде зараз, то може не вийти взагалі. Я їй не дозволю, а вона дозволить мені не дозволити. А тоді, коли і якщо приїде Крістіна, вона безперешкодно виїде собі заднім ходом з гаража.
І вичікуватиме вдалішої нагоди.
— Гаразд, — сказав я. — Але запам’ятай… стань у тій маленькій ніші праворуч від воріт. Якщо вона приїде, то може трохи постояти надворі. — «Нюхаючи повітря, мов та звірина», подумав я. — Не лякайся і не рухайся. Не дай їй увігнати тебе в паніку, бо викажеш себе. Залишайся спокійною й дочекайся того моменту, коли вона заїде. Потім тисни на кнопку і якомога швидше втікай. Ти зрозуміла?
— Так, — прошепотіла вона. — Деннісе, а це спрацює?
— Повинно, якщо вона взагалі приїде.
— І поки все не скінчиться, я тебе не побачу.
— Мабуть, так.
Лі нахилилася вперед, міцно притиснула долоню збоку до моєї шиї й поцілувала в губи.
— Деннісе, будь обережний. Але вбий її. Убий цю тварюку.
— Уб’ю, — пообіцяв я.
Зазирнувши мені в очі, Лі кивнула.
— Зроби це заради Арні, — сказала вона. — Звільни його.
Я обійняв її міцно, і вона обійняла мене у відповідь. А потім ковзнула по сидінню — і зачепила коліном сумочку. Та впала на підлогу кабіни. Лі зупинилася, скинувши голову, і подивилася злякано, задумано. А тоді всміхнулася, нахилилась, підібрала сумочку й стала швидко перебирати її вміст, щось шукаючи.
— Деннісе, ти пам’ятаєш «Смерть Артура»?
— Трохи.
Ще до моєї футбольної травми Лі, Арні та я відвідували разом заняття з класики англійської літератури, які вів Іриска Бовен, і одним з перших романів, які нам довелося там прочитати, була «Смерть Артура» Мелорі. Чому Лі згадала про це зараз, було для мене загадкою.
Нарешті шукане знайшлося. То був тонкий, мов павутинка, рожевий шарфик, нейлоновий, з тих, під якими дівчата ховають волосся, коли надворі сіється мжичка. Лі зав’язала мені його на передпліччі зверху на парку.
— А це нащо? — я злегка всміхнувся.
— Будь моїм лицарем, — теж із усмішкою відповіла вона. Але очі лишалися серйозними. — Будь моїм лицарем, Деннісе.
Я підняв губчасту насадку швабри, яку вона знайшла у Вілловому туалеті, і незграбно нею відсалютував.
— Звісно, — сказав я. — Але зви мене сером О-Сідером.
— Жартуй скільки влізе. Тільки жартуй не насправді. Добре?
— Домовились, — кивнув я. — Якщо це те, чого ти хочеш, то я буду твоїм прекрасним, блін, галантним лицарем.
Вона тихо розсміялася, і це вже було краще.
— Пам’ятай про ту кнопку, мала. Тисни сильно. Нам не треба, щоб ті ворота чхнули один раз і застопорилися. Не дезертируємо, так?
— Так.
Вона вийшла з Петунії, і я досі, заплющивши очі, можу побачити її такою, як тоді, за чисту мовчазну мить до того, як усе пішло не так і обернулося жахіттям — високу, вродливу, з довгим білявим волоссям кольору свіжого меду, зі стрункими стегнами й тими разючими вилицями вікінгів, одягнену в парку й витерті «Лі Райдерси», дівчину, що рухалася з грацією танцівниці. Вона досі стоїть у мене перед очима, і я бачу про неї сни, тому що, звісно, поки ми влаштовували пастку для Крістіни, Крістіна, цей старезний і безмежно розумний монстр, влаштовувала пастку для нас. Невже ми справді думали, що легко її перехитруємо? Здається, так і було.