З приголомшливою силою Лі вдарилася об стіну головою, а Крістіна тієї ж миті дала задній хід, усі її шини зчісували гуму й плювали синім димом.
А що весь цей час робив я, спитаєте ви? «Весь цей час» тривав не так уже й довго — ось моя відповідь. Поки я шваброю «О-Сідер» тиснув на педаль зчеплення Петунії і вмикав першу, ворота ще тільки зачинялися з глухим стуком. Усе це відбулося за лічені секунди.
Лі все ще трималася за перекладини, які тримали на собі полицю, але тепер просто висіла в німому заціпенінні, похиливши голову.
Поки я відпускав педаль зчеплення, увімкнувся холодний голос розуму: «Помалу. Застопориш цього бегемота — їй кінець».
Петунія рушила. Я розігнав двигун до ревіння й відпустив педаль зчеплення повністю. Крістіна загарчала і знову кинулася на Лі. Після першого удару її капот зім’явся майже наполовину, і крізь найгостріші згини, там, де шар фарби тріснув, світився метал. Вигляд це мало такий, наче в її капота й решітки раптом виросли акулячі зубиська.
Я вдарив Крістіну спереду, на три чверті її довжини, і її розвернуло, а одна шина злетіла з колеса. «Плімут» врізався в кучугуру сміття — бамперний домкратів й викинутих запчастин, безладно навалених в одному кутку; з оглушливим гуркотом вона вгатилася в стіну, і загарчав розпечений двигун — розганявся і притихав, розганявся і притихав. Увесь лівий передній край Крістіни зім’яло від зіткнення, але вона все ще була на ходу.
Правою ногою я вдарив по гальмах Петунії і ледве сам встиг не розчавити Лі. Двигун Петунії заглух. Тепер єдиним звуком, що виповнював простір гаража, був вереск двигуна Крістіни.
— Лі! — заволав я, перекрикуючи його. — Лі, тікай!
Вона підвела на мене погляд каламутних очей, і стало видно липкі смуги крові у її волоссі — фіолетової, як я й очікував. Лі відпустила перекладини, приземлилася на ноги, але її занесло, і вона припала на коліно.
Крістіна кинулася на неї. Лі встала, зробила два хиткі кроки й опинилася в сліпій зоні, позаду Петунії. Крістіна вильнула вбік і вдарилася в передній край вантажівки. Мене жбурнуло праворуч. І одразу ж у лівій нозі спалахнув страшний біль.
— Уставай! — закричав я до Лі, силкуючись перехилитись якомога далі через сидіння й відчинити дверцята. — Уставай!
Крістіна здала назад, а коли газонула вперед, то взяла сильно праворуч і зникла з мого поля зору позаду Петунії, тільки майнула в дзеркалі заднього огляду, пригвинченому зовні до вікна з боку водія. По тому я чув тільки вереск її шин.
Майже непритомна, Лі йшла, не розбираючи дороги, сплівши руки на потилиці. Крізь пальці текла кров. Вона підійшла до решітки Петунії, а тоді просто спинилася переді мною.
Щоб знати, що станеться далі, мені бачити було не потрібно. Крістіна знову дасть задній хід, з мого боку, а потім розчавить Лі об стіну.
У відчаї я знову шваброю натис на педаль зчеплення і завів двигун. Він крутнувся, кашлянув і заглух. У повітрі поплив запах бензину, густий, насичений. Я перезалив двигун.
У дзеркалі вигулькнула Крістіна. Вона насувалася на Лі, але дівчина встигла все-таки, задкуючи, заховатися. З руйнівною силою, що змітає все на своєму шляху, Крістіна врізалася носом у стіну. Дверцята пасажира відчинилися, і жах став усеохопним; рукою, що не вчепилася в держак швабри, я затулив собі рота й закричав.
На пасажирському сидінні, як гротескна лялька в людський зріст, сидів Майкл Каннінґем. Його голова, мляво теліпаючись на стовбурі шиї, перекинулася на один бік, коли Крістіна здала назад, щоб ще раз спробувати прикінчити Лі, і я побачив, що обличчя в нього рум’яне від отруєння чадним газом. Він не послухався моєї поради. Як я й підозрював, насамперед Крістіна подалася до будинку Каннінґемів. Майкл повернувся додому з університету, а вона була вже там, відреставрований «плімут» 1958 року випуску, машина його сина — стояла на доріжці. Він підійшов до неї, і якось Крістіна… заманила його всередину. Може, він вирішив хвильку посидіти за кермом, як я того дня в Лебеєвому гаражі? Цілком можливо. Просто відчути, яка в ній атмосфера. Якщо так, то за свої останні кілька хвилин на землі Майкл, напевно, зловив достобіса погані вібрації. Чи завелася Крістіна з власної волі? Сама себе завела в гараж? Можливо. Можливо. І Майкл зрозумів, що він не може ні вимкнути двигун, що скажено ревів, набираючи обертів, ні вийти з машини? А може, повернув голову й побачив духа, що насправді керував синовою «фурією» зразка 1958 року? Той ліниво розкинувся на пасажирському сидінні, і Майкл від жаху знепритомнів?