Її вітрове скло розбилося, і крізь зубчастий отвір у повітря вилетів труп Майкла Каннінґема. Ноги волочилися за ним, голова була немов недоладний сплющений футбольний м’яч. Його катапультувало крізь Віллове вікно; він з важким гупанням мішка з зерном вдарився об Віллів стіл і сповз додолу. Тільки взуття вгору стирчало.
Лі закричала.
Падіння, імовірно, урятувало дівчину — скляні уламки не порізали її на клапті і не вбили. Проте коли вона підвелася з-за письмового столу, її обличчя спотворював жах, і вона не могла опанувати хвилю істерики, що її охопила. Майкл сповз зі столу, його неживі руки впали їй на плечі, і поки Лі силкувалася звестися на ноги, здавалося, що вона вальсує з трупом. Її крики вогненними кулями вистрілювали в повітря, а кров, що текла не перестаючи, спалахувала смертоносними іскрами. Лі скинула Майкла й кинулася до дверей.
— Лі, ні! — закричав я і знову вдарив по педалі зчеплення шваброю. Держак акуратно переломився навпіл, і в руках у мене лишився обрубок завдовжки п’ять дюймів. — Ойййй… ЧОРТ!
Крістіна здала назад від вікна, залишаючи на підлозі калюжі води, антифризу й моторного масла.
Я натиснув на педаль зчеплення лівою ногою, тому що більше майже не відчував болю, просто тримав ліве коліно лівою рукою, поки посував важіль перемикання передач.
Лі шарпнула двері контори й вибігла в гараж.
Крістіна метнулася до неї, цілячись розтрощеною оскаленою мордою.
Я завів двигун Петунії й загарчав на неї, і поки та проклята машина з пекла збільшувалася в лобовому склі, я побачив, що до заднього вікна притискається фіолетове, розпухле личко дитини, дивиться на мене благально, неначе просить зупинитися.
Я вдарив її з усієї сили. Кришка багажника підскочила, і порожнина під нею розчепірилася чорним ротом. Задній край занесло, Крістіна боком пролетіла повз Лі, яка мчала з такими величезними очима, що, здавалося, вони от-от проковтнуть її обличчя. Пам’ятаю бризки крові, що розліталися з хутряної облямівки капюшона її парки, крихітні крапельки, наче водоспад роси зла.
Я увійшов у драйв, був на піку своєї тривоги. Навіть якщо після всього цього мені віднімуть ногу біля паху, я все одно вестиму цей ваговоз.
Крістіна вдарилася об стіну й відскочила. Я притиснув педаль зчеплення, перевів важіль на зворотний хід, від’їхав назад на десять футів, знову вдарив по зчепленню, перекинув важіль на першу. Ревучи двигуном, Крістіна намагалася відповзти вздовж стіни. Я перерізав їй шлях ліворуч і знову вжарив по ній, зібгавши середню частину до осиної талії. Дверцята повискакували з рам угорі та внизу. За кермом сидів Лебей: то череп, то гнила смердюча камея людства, то здоровий, дебелий мужик років п’ятдесяти з армійським «їжачком» на голові, що вже почав сивіти. Він вирячався на мене зі своїм диявольським вишкіром, тримаючи одну руку на кермі, а іншу згорнувши в кулак, яким грозив у мій бік.
І двигун Крістіни ніяк не вмирав.
Я знову дав задній хід. Нога стала розжареною добіла, а біль ширився аж до лівої пахви. Хоча якої там пахви. Біль був усюди. Я відчував його
(Майкле? Господи Боже ну чому вас понесло надвір)
у шиї, у щелепі, у
(Арні? Чувак, мені так шкода жаль жаль)
скронях. «Фурія» — те, що від неї залишилося, — п’яно кинулася вздовж стіни гаража, розкидаючи інструменти й брухт, видираючи опертя й обвалюючи горішні полиці, що попадали на бетон з глухим гуркотом, який відлунював, неначе оплески демонів.
Я знову вдарив по педалі зчеплення і втиснув педаль газу в підлогу. Двигун Петунії заревів, і я тримався за кермо, наче вершник необ’їждженого мустанга. Я врізався в її правий борт і розтрощив Крістіну акурат по задньому мосту, увігнавши її у ворота, що задрижали й задеренчали. Від зіткнення я сам налетів на кермо — воно врізалося мені в живіт і забило дух. Хапаючи ротом повітря, я впав на сидіння.
І побачив Лі, яка скулилася в дальньому кутку, притискаючи долоні до щік, відтягуючи обличчя донизу у відьомській масці.
А двигун Крістіни все ще працював.
Вона повільно волочилася в бік Лі, немов звірина, якій пасткою переламало задні ноги. І я бачив, що на ходу вона відновлюється, повертається до життя: тут зненацька вигулькнула нова шина, накачана й пухка, там зі сріблястим звуком «тинььь!» вискочила нова радіоантена, а на знищеній задній частині вже наростав новий метал.