— Та здохни вже! — крикнув я їй. Мої груди важко здіймалися від плачу. Нога більше не слухалася. Я вхопив її обома руками й натиснув нею на педаль зчеплення. Перед очима все попливло й потьмарилося від розжареного металу нестерпного болю. Я майже відчував, як труться одна об одну кістки.
Я розігнав двигун, знов увімкнув першу передачу — і раптом уперше і востаннє почув голос Лебея, високий, ображений і сповнений страшної незгасимої люті:
— Ти ГІВНЯР! Від’їбися, нікчемний ГІВНЯР! НЕ ЛІЗЬ ДО МЕНЕ!
— Не треба було до мого друга лізти, — намагався прокричати я, але з горла не вийшло нічого, крім слізного пораненого зойку.
Я вдарив потвору в багажник, і коли задня її частина склалася акордеоном і випнулася догори металевим грибом, вибухнув бензобак. Усе поглинули жовті язики полум’я. Я затулив обличчя долонями — але вогонь згас так само раптово, як і виник. А на тому місці залишилася Крістіна, втікачка з перегонів на знищення. Її двигун працював з перебоями: заглух, знову вистрелив — і вмер.
У гаражі стало тихо, тільки басовитий гуркіт двигуна Петунії ширився хвилями навкруги.
Лі зірвалася на ноги й побігла, знову й знову викрикуючи моє ім’я. Раптом на мене накотила дурнувата думка: на рукаві моєї куртки досі пов’язаний її рожевий нейлоновий шарфик.
Я опустив на нього погляд, і перед очима все посіріло.
Я відчув, як мене торкаються її руки, а потім була темрява, і нічого, крім неї, бо я знепритомнів.
До тями я прийшов десь за чверть години. Обличчя було мокрим і приємно холодним. На підніжці Петунії з боку водія стояла Лі й обтирала мені лице вологою ганчіркою. Я піймав її рукою, спробував висмоктати трохи води, але сплюнув. Ганчірка сильно тхнула мастилом.
— Деннісе, ти не хвилюйся, — сказала вона. — Я бігала на вулицю… зупинила снігоприбиральну машину… перелякала бідолашного водія так, що він на десять років постарів одразу… стільки крові… він сказав… швидка… він сказав, він, ну… Деннісе, з тобою все гаразд?
— А схоже, що гаразд? — прошепотів я.
— Ні, — і вона розридался.
— Тоді не… — я проковтнув болісний сухий клубок, що стояв у горлі, — …не питай дурниць. Я люблю тебе.
Лі незграбно мене обійняла.
— Він сказав, що і в поліцію подзвонить.
Я майже її не чув. Мої очі знайшли викривлений мовчазний каркас — рештки Крістіни. Тільки каркасом це й можна було назвати; вона вже не схожа була на машину. Але чому вона не згоріла? Збоку, як велика погнута срібна монета, валявся колісний диск.
— Давно ти зупинила снігоочисник? — хрипким голосом спитав я.
— Хвилин п’ять тому. Потім знайшла ганчірку і вмочила її он у те відро. Деннісе… слава Богу, усе скінчилося.
Пам! Пам! Пам!
Я не зводив погляду з диска.
Ум’ятини на ньому розрівнювалися.
Раптом він став сторчма і монетою покотив по підлозі до машини.
Лі теж це побачила. Її обличчя застигло. Очі розширилися й полізли з орбіт. Губи промовляли слово «ні», але з них не зірвалося ні звуку.
— Залазь сюди, до мене, — тихим голосом наказав я, так, неначе потвора могла нас почути. Але звідки я міг знати? Може, і могла. — Сідай на пасажирське сидіння. Тиснутимеш на газ, а я — правою ногою на зчеплення.
— Ні… — цього разу спромоглася на шелесткий шепіт Лі. Дихала вона поверхово й важко, зі схлипами. — Ні… ні…
Руїна вся затремтіла. То було найжахливіше, наймоторошніше видовище з усього, що я бачив у житті. Вона вся здригалася, тремтіла, як тварина, що… не зовсім… мертва. Метал нервово цокав об метал. Стрижні відбивали тривожний джазовий ритм у своїх з’єднувальних муфтах. На моїх очах зігнутий шплінт, що лежав на підлозі, вирівнявся й зробив із півдюжини переворотів, щоб долучитися до руїни.
— Залазь, — сказав я.
— Деннісе, я не можу. — Її губи безпорадно тремтіли. — Я не можу… більше… те тіло… то батько Арні. Я не можу, більше ні, будь ласка…
— Ти повинна.
Вона подивилася на мене, перевела наполоханий погляд на непристойно тремтячі рештки старої хвойди, яку спільно користали Лебей та Арні, і обійшла Петунію спереду. Шматок хромованого металу, що саме виконував акробатичний трюк, залишив глибоку подряпину на її нозі. Лі закричала й побігла. Видряпалася в кабіну й сіла поближче до мене. — Щ-що мені робити?
Я наполовину вихилився з кабіни, тримаючись за дах, і натиснув на педаль зчеплення правою ногою. Двигун Петунії все ще працював.