— Тисни на газ і не відпускай, — сказав я. — Хай там що.
Кермуючи правою рукою і тримаючись лівою, я відпустив педаль зчеплення, і ми покотили вперед і наїхали на руїну, що під колесами Петунії тріщала й розліталася. І в голові я почув ще один розлючений крик — принаймні так мені здалося.
Лі схопилася руками за голову.
— Деннісе, я не витримаю! Я не витримаю! Воно… воно кричить!
— Ти повинна триматися, — сказав я. Її нога зісковзнула з педалі газу, і я почув, як десь там, у темряві, уже виють сирени. Я схопив Лі за плече, і ногу прохромив розривний спалах болю. — Лі, нічого не змінилося. Ти повинна.
— Воно кричало на мене!
— У нас дуже мало часу, а ще нічого не скінчено. Ще одне маленьке зусилля.
— Я спробую, — прошепотіла вона й знову втисла педаль газу в підлогу.
Я перевів важіль коробки передач у положення заднього ходу. Петунія відкотила на двадцять футів назад. Я знову витиснув зчеплення, увімкнув першу… та раптом Лі закричала:
— Деннісе, ні! Не їдь! Дивись!
Перед розбитим погнутим остовом Крістіни, рука в руці, з урочистими й згорьованими обличчями стояли мати й дівчинка — Вероніка та Рита.
— Їх там немає, — сказав я. — А якщо навіть є, пора їм повертатися туди… — знову біль у нозі, і світ перед очима посірів. — …туди, звідки вони прийшли. Не знімай ноги з педалі.
Я відпустив педаль зчеплення, і Петунія, набираючи швидкість, поїхала вперед. Дві фігурки не зникли, як це відбувається з привидами у фільмах по телебаченню і в кіно; вони мовби розпустилися в повітрі, розсіялися врізнобіч — яскраві барви потьмяніли до блідо-рожевого й блакитного… і обох не стало.
Ми знову врізалися в Крістіну, розкидаючи на всі боки те, що від неї лишилося. З вереском розривався метал.
— Їх немає, — прошепотіла Лі. — Насправді немає. Добре. Добре, Деннісе.
Її голос долинав наче з кінця довгого темного коридору. Я перевів важіль, і ми поїхали назад. Потім уперед. Ударили її; потім ударили знову. Скільки разів? Я не знаю. Ми просто наїжджали на неї і наїжджали, і з кожним разом нога озивалася ще пронизливішим болем, і перед очима ставало трохи темніше.
Урешті я стомлено підвів погляд і побачив, що в повітрі за воротами висить кривава імла. Але то була не кров — то сніг падав у спалахах червоного світла. На тому боці воріт стояли і грюкали люди.
— Тепер достатньо? — спитала в мене Лі.
Я подивився на Крістіну. От тільки це вже була не Крістіна, а розкидана кучугура покорченого, пом’ятого металу, вати з сидінь і проблисків битого скла.
— Має вистачити, — відповів я. — Впусти їх.
Коли вона пішла відчиняти ворота, я знову знепритомнів.
А далі була низка сплутаних картинок: усе ненадовго ставало чітким, а потім розпливалося чи й зникало геть. Пам’ятаю, як зі швидкої вивезли каталку, пам’ятаю, як підіймали її борти і як лампи денного світла під стелею кидали холодні відблиски на її хром; пам’ятаю, як хтось сказав: «Розріж, треба розрізати, хоч подивимося, що там»; пам’ятаю, чийсь голос — здається, Лі — сказав: «Будь ласка, не робіть йому боляче, не робіть боляче, якщо можна»; пам’ятаю стелю швидкої… напевно, то була швидка, бо краєм ока я бачив два підвішені флакони крапельниць; пам’ятаю холодний доторк антисептика, а потім — жало голки.
По тому події набували дедалі химернішого плину. Десь глибоко всередині я знаю, що не спав — і неспростовним доказом міг слугувати біль, — та все одно все здавалося сном. Я був порядно накачаний препаратами, і частково ними це пояснювалося… але й шоком теж. Це залізно. Поряд була моя мати, вона плакала в кімнаті, що до нудоти нагадувала лікарняну палату, у якій я провів усю осінь. Потім з’явився батько, а разом з ним — і тато Лі, і обличчя в них були такі напружені й похмурі, що нагадували керолівських Крутя й Вертя у виконанні Франца Кафки. Мій батько схилився наді мною і голосом, що гуркотів, наче грім крізь ватяну підкладку, спитав: «Деннісе, як там опинився Майкл?» Ось що їх цікавило насправді: як там опинився Майкл. «О, — подумав я, — о, друзі мої, я б вам розказав історійку…»
А далі містер Кебот спитав: «Хлопче, у що ти втягнув мою дочку?» А я наче пригадую, що відповів йому: «Це не я її втягнув, це вона вас витягла». Я й зараз вважаю цю свою відповідь дотепною, зважаючи на обставини, на те, що я був під наркотою й усе таке.
Ненадовго з’явилася Елейн — вона знущально тримала на віддалі «йодель», «твінкі» чи щось подібне. Потім прийшла Лі, простягнула до мене тоненький, як павутиння, нейлоновий шарфик і попросила підняти руку, щоб вона могла його зав’язати. Але я не міг; рука була мов свинцева штанга.