Далі був Арні, і це вже, звісно, був сон.
«Дякую, друже, — мовив він, і я з жахом побачив, що ліве скельце його окулярів розбите. З обличчям усе було гаразд, але те скельце… воно мене налякало. — Дякую. Ти класно впорався. Мені вже краще. Я думаю, тепер усе прийде в норму».
«Не парся, Арні», — сказав я… чи хотів сказати… але він зник.
Тільки наступного дня — не двадцятого, а в неділю, двадцять першого січня — я почав трохи очунювати. Ліва нога була знову в гіпсі, у добре знайомій позиції догори з усіма противагами. Ліворуч від мого ліжка сидів чоловік, якого я ніколи доти не бачив, і читав роман Джона Д. Макдоналда в м’якій обкладинці. Побачивши, що я на нього дивлюсь, він опустив книжку.
— Ласкаво просимо назад, Деннісе, на землю живих, — м’яко проказав він і заклав місце, на якому скінчив читати, картонкою з-під сірників. Потім поклав книжку на коліна й склав на ній руки.
— Ви лікар? — спитав я. На доктора Ерровея, котрий оглядав мене минулого разу, він точно не був схожий; цей чоловік, на двадцять років молодший і як мінімум на п’ятдесят фунтів стрункіший. Вигляд у нього був суворий.
— Інспектор поліції штату, — представився він. — Річард Мерсер. Але можеш називати мене Ріком. — Він простягнув руку, і я незграбно та сторожко її торкнувся. Потиснути все одно не міг. Боліла голова, і пити хотілося.
— Слухайте, — сказав я. — Я не проти з вами побалакати, відповім на всі ваші запитання, але спершу хотів би поговорити з лікарем. — Я ковтнув слину. Він занепокоєно подивився на мене, і я випалив: — Мені треба знати, чи я ходитиму взагалі.
— Якщо той Ерровей каже правду, — промовив Мерсер, — то за чотири-шість тижнів ти станеш на ноги. Повторного перелому немає, Деннісе. Ти відбувся сильним розтягненням, нога набрякла, як сосиска. Він ще сказав, що тобі дуже пощастило.
— А що з Арні? — спитав я. — Арні Каннінґемом? Ви знаєте…
У його очах промайнув якийсь вираз.
— Що таке? — не зрозумів я. — Що там з Арні?
— Деннісе, — мовив інспектор, та потім завагався. — Не знаю, чи зараз для цього слушний час.
— Будь ласка. Арні… він мертвий?
Мерсер зітхнув.
— Так, він мертвий. Вони з матір’ю через сніг потрапили в аварію на Пенсильванському шосе. Якщо це була аварія.
Я хотів щось сказати, але не зміг. Рукою показав на глечик з водою, який стояв на тумбочці біля ліжка, сам думаючи, як це сумно — бути в лікарняній палаті й точно знати, де що стоїть. Мерсер налив мені в склянку води й поклав усередину гнуту соломинку. Я попив, і стало трохи легше. Тобто горлу. Іншої полегкості вода не принесла.
— Що ви мали на увазі, коли сказали «якщо то була аварія»?
— Це сталося в п’ятницю ввечері, снігопад був не надто вже й сильним. Два бали за дорожньою класифікацією — мокрий сніг, погіршення видимості, транспортними засобами керувати обережно. За силою удару наші експерти зробили висновок, що їхали вони зі швидкістю не більше сорока п’яти миль. Автомобіль занесло на зустрічну смугу, і він зіштовхнувся з вантажівкою. Ним виявився «вольво» місіс Каннінґем. Універсал вибухнув.
Я заплющив очі.
— Реджина?
— Також знайдена мертвою. Судячи з усього, вони не…
— …страждали, — закінчив за нього я. — Брехня. Вони дуже страждали. — Відчувши, що на очі навертаються сльози, я проковтнув їх. Мерсер нічого не сказав. — Усі троє, — пробурмотів я. — О Господи, усі троє.
— У водія вантажівки перелом руки. Порівняно легко відбувся. Деннісе, він теж сказав, що в машині сиділо троє людей.
— Троє!
— Так. Він каже, що вони наче боролися. — Мерсер подивився на мене прямим серйозним поглядом. — Ми припускаємо, що вони підібрали недоброго попутника, який після аварії втік ще до приїзду поліції та медиків.
«Але для того, хто знав Реджину Каннінґем, це повна нісенітниця», — подумав я. Вона б не стала підбирати попутника так само, як не вдягла б слакси на факультетське чаювання. У її свідомості всі вчинки поділялися на припустимі й неприпустимі. Наче бетоном залиті, могли б сказати ви.
З ними напевно був Лебей. Але у двох місцях одночасно він перебувати не міг, ось у чому річ. І вже наприкінці, коли побачив, що в гаражі Дарнелла для нього все складається несприятливо, він покинув Крістіну напризволяще й спробував повернутися до Арні. Що відбувалося далі, можна лише гадати. Але тоді я думав — і досі так вважаю — що Арні боровся з ним… і здобув у цій боротьбі як мінімум нічию.