Похорон відбувся за п’ять днів після тої фінальної пекельної сцени в гаражі. Ховали їх у закритих трунах. Сам факт цих трьох дерев’яних ящиків, вишикуваних у ряд на потрійних дрогах, як солдатські, посипався мені в серце лопатою холодної землі. Спогад про мурашині ферми розбився об мовчазне свідчення цих ящиків. Я трохи поплакав.
Після церемонії я покотив на візку проходом до них і боязко поклав руку на труну посередині, не знаючи, Арні там чи ні, не переймаючись цим. Так я сидів, опустивши голову, досить довгий час, поки чийсь голос не спитав: «Деннісе, відвезти тебе назад у молитовну залу?» Я повернув голову. У мене за спиною стояв Мерсер, стильний і схожий на адвоката у своєму темному вовняному костюмі.
— Так, — відповів я. — Але за кілька секунд, добре?
— Авжеж.
Повагавшись, я сказав:
— У газетах писали, що Майкл помер удома. Що послизнувся на льоду і його переїхала машина чи щось таке.
— Так, — відповів він.
— Ваших рук справа?
Мерсер відповів не одразу.
— Так простіше. — Його погляд помандрував туди, де біля моїх батьків стояла Лі. Вона розмовляла з моєю мамою, але стривожено поглядала на мене. — Гарненька дівчинка, — сказав він те саме, що я вже чув від нього раніше, у лікарні.
— Колись я з нею одружуся, — сказав я.
— Я б не здивувався, якби так і сталося, — відповів Мерсер. — Тобі ніхто не казав, що в тебе яйця відважного тигра?
— Здається, тренер Паффер казав. Одного разу.
Він розсміявся.
— То що, Деннісе, поїдемо? Ти вже давно тут сидиш. Треба жити далі.
— Сказати легше, ніж зробити.
Мерсер кивнув.
— Мабуть, так і є.
— Можете сказати мені одну річ? — спитав я. — Мені треба знати.
— Скажу, якщо зможу.
— Що ви… — я затнувся, щоб прочистити горло. — Що ви зробили з… з уламками?
— Про це я подбав особисто, — голос Мерсера звучав легко, ледь не жартівливо, але обличчя зберігало дуже, дуже серйозний вираз. — Я попросив двох місцевих поліцейських пропустити всі ті уламки через прес на задньому дворі гаража Дарнелла. З них зробили кубик, отакий завбільшки. — Він розвів руки приблизно на два фути. — Один з тих хлопців сильно порізався. Шви накладали.
Зненацька Мерсер посміхнувся — і то була найжорсткіша, найхолодніша посмішка з усіх, які мені довелося бачити в житті.
— Він сказав, вона його вкусила.
І Мерсер повіз мене проходом туди, де на мене чекали батьки й моя дівчина.
От і вся моя історія. Окрім снів.
Я став на чотири роки старшим, і обличчя Арні вже трохи стерлося в моїй пам’яті, перетворилося на пожовклу фотографію зі старого альбому. Я б нізащо не повірив, що таке може статися, але ж сталося. Я подолав цей етап, якось здійснив перехід від юнацтва до змужніння (хай що воно таке); отримав університетський диплом, на якому вже майже висохло чорнило, і вчителюю в старшій школі, викладаю історію. Працювати я почав торік, і двоє з моїх учнів — обидва такі собі Бадді Реппертони — були старші за мене. Я неодружений, але в моєму житті є кілька цікавих жінок, і про Арні я практично не згадую.
Тільки у снах.
Ті сни — не єдине, що змусило мене все це написати. Є ще одна причина, і про неї я розповім вам за мить. Але я збрешу, якщо скажу, що річ не в тих снах. Можливо, це спроба розрізати рану й вичистити її від гною. А може, я просто бідний і не маю грошей на психотерапевта.
В одному з тих снів я повертаюся туди, де відбулася поховальна церемонія. Три труни стоять на потрійних дрогах, але церква порожня, у ній тільки я. Уві сні я знову на милицях, стою біля початку центрального проходу, спиною до дверей. Я не хочу туди йти, але милиці самі мене тягнуть, рухаються з власної волі. Я торкаюся середньої труни. Від мого доторку її віко пружно відскакує, і всередині на білому атласі лежить не Арні, а Роланд Д. Лебей, зотлілий труп у військовій формі. У ніздрі мені вдаряє важкий сморід розкладу, і мрець розплющує очі; його гнилі руки, чорні й ослизлі від якоїсь грибкової живності, підіймаються й хапають мене за сорочку, а я не встигаю відсахнутися, і мертвяк підтягується, і його люті очиська на смердючому лиці опиняються всього за кілька дюймів від мого обличчя. І він харчить, знову і знову: «Ніде від цього запаху не дінешся, ге? Найприємніший запах у світі… крім поцьки… крім поцьки… крім поцьки…» Я намагаюся закричати, але з горла не виривається ні звуку, бо руки Лебея зімкнулися на ньому і тиснуть, стискаються згубним кільцем.
В іншому сні — цей чомусь іще гірший — я щойно закінчив урок чи нагляд за учнями в залі для самостійних занять Нортонської середньої школи, де вчителюю. Я складаю підручники в портфель, ховаю свої папери й виходжу з класу, ідучи на наступний урок. А в коридорі, в обрамленні двох рядів шафок індустріально-сірого кольору, стоїть Крістіна — новісінька й блискуча, на чотирьох нових білобоких шинах; хромова крилата Перемога на капоті хилиться в мій бік. Крістіна порожня, але її двигун заводиться і глухне… заводиться і глухне… заводиться і глухне. Іноді в цих снах з радіоприймача долинає голос Річі Валенса, давно загиблого в авіакатастрофі, з Бадді Голлі й Дж. П. Річардсоном, Біґ Боппером. Річі горлає «Ла Бамбу» під латинський біт, і коли Крістіна зненацька кидається на мене, припалюючи гумою коридорну підлогу й розпорюючи шафки обабіч ручками дверцят, мені стає видно, що в неї понтовий номерний знак — вишкірений білий череп на мертво-чорному полі. А над черепом витиснені слова: «РОК-Н-РОЛ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕ».