Перш ніж я зміг відповісти, довелося проковтнути слину.
— Так, — сказав я. — Вірю.
Лебей похмуро кивнув.
— Вероніка сиділа на пасажирському сидінні, схожа на восковий манекен. Та людина, якою вона була, усе, що жило в неї всередині, — зникло. У Роллі була машина, у неї була дочка. Вероніка не просто горювала. Вона вмерла.
Я сидів і намагався це уявити — намагався уявити, що б зробив я, якби таке сталося зі мною. Моя донька вдавилася й почала задихатися на задньому сидінні моєї машини, а потім померла на узбіччі. Чи став би я продавати машину? Навіщо? То ж не машина її вбила, а те, чим вона подавилася: шматочок гамбургера й булки, що закоркували її дихальне горло. Тож нащо продавати машину? От тільки малесенький факт: я б не зміг на неї дивитися, навіть думати про неї не зміг би без почуття жаху й скорботи. Чи продав би я її? Блін, а чи сере ведмідь у лісі?
— А ви в нього про це питали?
— Так-так, я питав. Зі мною тоді була Марсія. Це було після служби. Брат Вероніки приїхав з Ґлорі, що в Західній Вірджинії, і забрав її додому після поховальної церемонії — вона була мов сновида.
Ми з Марсією підловили його, коли він був сам. То було справжнє сімейне возз’єднання. Я спитав, чи збирається він обміняти машину. Вона була припаркована одразу за катафалком, який привіз його дочку на цвинтар — на той самий цвинтар, де сьогодні поховали самого Роллі, ти розумієш. Вона була червоно-біла. «Крайслер» не випускав «плімутів-фурій» п’ятдесят восьмого року в таких кольорах; Роллі замовляв її перефарбування. Ми стояли футів за п’ятдесят від неї, і в мене з’явилося найдивніше з відчуттів… найдивніше прагнення… відійти від неї ще далі, так, неначе вона могла нас підслухати.
— І що ж ви сказали?
— Я спитав, чи не збирається він обміняти цю машину. І на його обличчя миттю набіг упертий ослячий вираз, який я так добре пам’ятав ще з раннього дитинства. З таким виразом він жбурнув мене на штахетник. З таким виразом він продовжував обзивати мого батька п’яндалигою, навіть після того, як батько розбив йому кулаком носа. І він сказав: «Ото наче я дурний її продавати, Джордже, їй же всього один рік, і пробігу лише одинадцять тисяч миль. Сам знаєш, як невигідно обмінювати машину, поки їй ще нема трьох років».
— Роллі, якщо для тебе це питання грошей, — сказав я, — тоді хтось украв рештки твого серця й натомість поклав каменюку. Ти хочеш, щоб твоя жінка щодня на неї дивилася? Їздила в ній? Брате, побійся Бога!
Той вираз не змінився. Не змінився, поки він не глянув на машину, що стояла, купаючись у променях сонця… стояла позаду катафалка. Тільки тоді, одного-єдиного разу, його обличчя пом’якшало. Пам’ятаю, як промайнула думка, чи дивився він хоч колись так на Риту. Сумніваюся. Думаю, то було йому невластиво.
Лебей на кілька секунд замовк, а тоді продовжив.
— Марсія йому те саме сказала. Вона завжди боялася Роллі, але того дня була більше сердита, ніж налякана — не забувай, що вона отримувала від Вероніки листи й знала, як та обожнювала свою донечку. Марсія сказала йому, що коли хтось помирає, то спалюють матрац, на якому ця людина спала, віддають її одяг Армії спасіння і таке інше, ставлять крапку з тим життям у будь-який прийнятний спосіб, щоб живі могли жити далі. Вона сказала йому, що його дружина ніколи не зможе жити далі, поки машина, у якій померла її донька, стоятиме в гаражі.
Роллі у своїй неповторній гидкій і саркастичній манері поцікавився в неї, чи не хоче вона, щоб він облив свою машину бензином і підніс до неї сірника тільки тому, що в ній подавилася й померла його донька. Моя сестра розплакалася й відповіла, що, на її думку, це чудова ідея. Зрештою я взяв її за лікоть і відвів подалі. Розмовляти з Роллі (тоді чи будь-коли) сенсу не було. Машина належала йому, і він скільки завгодно міг розводитися про те, що невигідно її обмінювати, поки ще нема трьох років, міг до посиніння чесати язиком про пробіг у милях, але насправді все було просто — він збирався її залишити, бо хотів її залишити.
Марсія з сім’єю повернулися в Денвер на автобусі «Ґрейхаунд», і наскільки мені відомо, вона більше ніколи не бачилася з Роллі й навіть записки йому жодного разу не написала. На похорон Вероніки вона не приїхала.