Дарнелл сів у поворотне крісло з дерев’яними бильцями. Подушка під ним зі свистом зітхнула, стомлено, але покірно. Він відкинувся на спинку. З порожньої голови керамічного негра-жокея взяв сірника. Чиркнув голівкою об смугу шмергелевого паперу, прикріплену до краю стола, і підпалив мокрий недопалок сигари. Зайшовся довгим нападом кашлю, від якого здіймалися й опадали великі об’ємні груди. Одразу за ним до стіни була приліплена картинка з котом Ґарфілдом. «Хочеш на екскурсію до Міста Розхитаних Зубів?» — запитував котяра, здійнявши лапу. То було неначе ідеальне втілення Вілла Дарнелла, падлюки-за-місцем-прописки.
— Малий, хо’ «пепсі»?
— Ні, дякую, — я сів на простий стілець навпроти нього.
Дарнелл подивився на мене — знову той холодний оцінювальний погляд — і кивнув.
— Як там тато, Деннісе? Серце в порядку?
— З ним усе добре. Коли я йому розказав, що Арні тримає тут машину, він одразу вас згадав. Каже, що зараз для вас підбиває баланс Біллі Апшо.
— Так. Тямущий хлопець. Тямущий. Не такий, як твій тато, але тямущий.
Я кивнув. Між нами запала мовчанка, і мені стало трохи ніяково. Зате Віллу Дарнеллу ніяково не було; з вигляду судячи, йому було ніяк. І той холодний оцінювальний погляд нікуди не подівся.
— Твій друзяка підіслав тебе глянути, чи Реппертона дійсно нема? — спитав він, та так несподівано, що я ледь не підскочив.
— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.
— Ну то перекажи, що його нема, — продовжував Дарнелл, не звертаючи уваги на те, що я тільки-но сказав. — Розумака малий хитрозадий. Я їм кажу, коли свій брухт сюди притягують: мирися чи звалюй. Він працював на мене, потроху то те, то те робив, і, мабуть, надумав собі, що в нього вже є золотий ключик од сральника. Мала хитрозада смердючка.
Він знову розкашлявся, і цього разу напад тривав значно довше. Звучало це лячно, мене почало в тій конторі накривати клаустрофобією, хоч там і було вікно, яке виходило в гараж.
— Арні — хороший хлопчак, — через хвилину озвався Дарнелл, усе ще змірюючи мене своїм поглядом. Навіть коли він кашляв, той вираз не змінювався. — Він нормально підхопив естафету.
«І що робить?» — крутилося в мене на язиці, та спитати я просто не наважився.
Але Дарнелл усе одно розказав. Попри холодний погляд, у нього вочевидь було товариське бажання побазікати.
— Замітає підлогу, прибирає мотлох із гаражних боксів у кінці дня, веде облік інструментів, разом із Джиммі Сайксом їх інвентаризує. Тут у нас, Деннісе, з інструментами треба бути насторожі. Бо як тільки спиною до них повернешся, у них чогось виростають ноги, — він розсміявся, і кашель миттю переріс у свист. — Я ще йому загадав деталі чистити на задньому дворі. У нього вмілі руки. Умілі руки й поганий смак у виборі машин. Я такого чудовиська, як цей п’ятдесят восьмий, уже хтозна-скільки років не бачив.
— Ну, я думаю, для нього це хобі, — сказав я.
— Та ясна ж річ! — палко підтвердив Дарнелл. — Ясна річ, хобі. Головне, щоб він тут мені не роздовбав нею все навколо, як того босяка, того Реппертона. Але такого ще довго можна не ждати, скажи?
— Мабуть, ні. Вигляд у неї, скажімо так, пошарпаний.
— Якого хуя він з нею робить? — Дарнелл несподівано нахилився вперед, і його широчезні плечі піднялися до лінії росту волосся. Брови зійшлися на переніссі, й очі зникли, замість них лишилися хіба що два маленькі проблиски. — Якого хуя він виробляє? Я все життя в цьому бізнесі, але ніколи не бачив, щоб хтось отак по-чудернацькому ремонтував машину. Це якийсь жарт? Гра?
— Я вас не розумію, — сказав я, хоча насправді розумів. Я чудово його розумів.
— То я тобі намалюю картинку. Він привозить її сюди — і спершу робить усе, чого можна чекати. Та якого хріна, у нього ж зі сраки гроші не сиплються, правда? Якби сипались, він би сюди не приперся. Він міняє масло. Міняє фільтр. Змащування, лубрикація, а одного дня він притягує два нові «Фаєстоуни» на передні колеса, щоб доповнити ті два, що на задніх.
«Два на задніх?» — здивувався я, а потім подумав, що він просто купив три нові шини на додачу до тієї нової оригінальної, яку я купив того вечора, коли ми везли сюди машину.
— А тоді якось я приходжу, гля — а він поміняв «двірники», — вів далі Дарнелл. — Не те щоб дуже дивно, просто машина ще довго нікуди не поїде, ні під дощ, ні на сонце. Потім з’являється нова антена для радіо, і я думаю: «Він слухатиме радіо, поки буде тут вовтузитися з нею, і садитиме акумулятор». Тепер у нього одне сидіння накрите й піврешітки є. То що це таке? Гра?