Та тепер, дивлячись, як вони крадькома розглядають одне одного, поки Арні шукав завдання, а вона ретельно його записувала, я задумався — а чи вийде в мене взагалі підкотити. Та потім стало смішно з самого себе. Арні Каннінґем, сам Старий Піцопикий, і Лі Кебот. То було повне безглуздя. То було…
Але внутрішня посмішка пригасла. Я втретє (а це вирішальний раз) помітив, що шкіра обличчя в Арні самозцілювалася зі скаженою швидкістю. Прищі зникли. Так, від деяких залишилися маленькі ямкуваті шрамики на щоках, але коли в хлопця вольове обличчя, ті ямки не мають аж такого значення — у якомусь божевільному розумінні вони навіть додають сили характеру.
Арні та Лі тихцем вивчали одне одного поглядами, а я тихцем вивчав Арні, дивуючись із того, коли і як сталося це диво. Навскісні сонячні промені яскраво осявали класну кімнату містера Томпсона, чітко окреслюючи риси обличчя мого друга. Він виглядав… старшим. Так, наче переміг рубці й акне не лише за допомогою регулярного вмивання чи застосуванням спеціального крему, а якимось чином прокрутивши годинника на три роки вперед. І зачіска в нього змінилася — волосся стало коротшим, і кудись зникли баки, які він так полюбив відтоді, як міг уже їх відрощувати (тобто десь півтора року тому).
Подумки я перенісся в те затягнуте хмарами пообіддя, коли ми їздили дивитися фільм про кунг-фу з Чаком Норрісом. Здається, саме тоді я вперше помітив покращення. Десь приблизно тоді, коли він купив машину. Може, у цьому й була причина. Підлітки всього світу, радійте. Проблему прищів, таку геморойну, розв’язано назавжди. Купіть стару машину, і вона…
Внутрішня посмішка, що знову була вигулькнула на поверхню, раптом скисла.
Купіть стару машину, і вона що? Залізе вам у голову, поміняє спосіб думання й таким чином змінить ваш метаболізм? Вивільнить вас справжнього? У голові раптом озвався голос Стакі Джеймса, нашого старого вчителя математики; він прошепотів свої улюблені слова: «Якщо ми слідуватимемо цим ланцюжком роздумів до самого кінця, леді та джентльменти, куди він нас заведе?»
А й справді, куди?
— Дякую, Арні, — м’яким виразним голосом промовила Лі й згорнула зошит із записаним завданням.
— Нема за що, — сказав він.
Тут їхні погляди зустрілися — вони подивились одне одному у вічі замість зиркати потайки — і навіть я відчув, як пройшла іскра.
— Побачимось на шостому уроці, — і вона пішла, погойдуючи стегнами, обтягнутими зеленою в’язаною спідницею. Волосся коливалося ззаду на светрі.
— А що в тебе з нею на шостому уроці? — спитав я. У мене в той час була самопідготовка — а наглядала за нами грізна місіс Рейпек, яку всі діти називали місіс Рейвах… поза очі, можете мені повірити.
— Інтеграли, — замріяним солодкавим, як сироп, голосом промовив Арні, таким не схожим на свій звичайний, що я не стримався й захихотів. Він обернувся на мене, звівши брови на переніссі в одну лінію. — Деннісе, а над чим ти іржеш?
— Інте-Г-ралииии, — я підкотив очі, ляснув долонями об стегна і нестримно розреготався.
Арні зробив такий жест, наче хотів мене вдарити.
— Ґілдер, припни язика, — сказав він.
— Прибери свої руки-крюки.
— Тебе взяли в команду, і глянь, що відбувається з йобаним американським футболом у цій школі.
Тієї миті саме нагодився містер Годдер, який вчить дев’ятикласників тонкощів граматики (і дрочити теж, як пащекували деякі розумники); він погрозливо насупився в бік Арні, проминаючи нас.
— Думайте, що кажете в коридорах, — з притиском промовив він і почимчикував далі, портфель в одній руці, гамбургер з їдальні — у другій.
Арні побуряковів; він завжди буряковіє, коли до нього звертається хтось із учителів (то в нього була настільки автоматична реакція, що в 5-8-му класах його постійно карали за те, чого він не робив, просто тому, що в нього був винуватий вигляд). Це щось говорить про метод виховання, який застосували до нього Майкл і Реджина — «я в порядку, ти в порядку, я людина, ти людина, ми всі поважаємо одне одного по повній програмі, а коли хтось робить щось не так, то в тебе виникатиме щось типу алергічної реакції на провину». Здається, це невід’ємна частина зростання в ліберальній Америці.
— Каннінґем, думай, що говориш, Каннінґем, — повторив я. — А то ти вже по вуха в купі проблем.
Тут уже він розсміявся. Ми рушили лунким, бахкотливим коридором разом. Уряди-годи повз нас хтось пробігав, деякі учні жували свій обід, спираючись на шафки. У коридорах їсти заборонено, але багато хто їсть.