— Ти з собою обід брав?
— Ага, у коричневому пакеті.
— Іди візьми. Поїмо надворі, на трибунах.
— А тебе ще не нудить від того футбольного поля? — поцікавився Арні. — Якби ти минулої суботи провів трохи більше часу на животі, хтось зі сторожів міг прикопати тебе, щоб проростав.
— Мені пофіг. Цього тижня граємо на чужому полі. Я просто хочу вибратися звідси.
— Добре, стрінемося там.
Він пішов, а я взяв у своїй шафці обід. Для початку в мене було чотири сендвічі. Відтоді, як тренер Паффер розпочав свій тренувальний марафон, мені постійно хотілося їсти.
Я йшов коридором, думаючи про Лі Кобот і про те, що всі на вуха постають, якщо вона й Арні почнуть ходити разом. Шкільна спільнота, знаєте, дуже консервативна. Не хочу читати лекцій, але так воно і є. Усі дівчата вдягаються за останньою прибацаною модою, хлопці відпускають волосся мало не до гузна, усі покурюють травку чи понюхують трохи коксу. Але все це лише зовнішня патина, захист, який ти виставляєш, поки намагатимешся розкумекати, що ж відбувається з твоїм життям. Це ніби дзеркало — те, що ти використовуєш, щоб запустити вчителям і батькам в очі сонячних зайчиків, у надії збити їх з пантелику, перш ніж вони заплутають тебе ще сильніше, ніж ти вже заплутався сам. У душі більшість школярів у старших класах такі самі неформали, як купка банкірів-республіканців на церковних зборах. Є дівчата, які зібрали собі в колекцію всі альбоми «Блек Саббат», але якби Оззі Осборн прийшов у школу й запросив одну з них на побачення, та дівчина (чи й усі її подружки) реготали б до крововиливу з самої тільки думки про це.
Тепер, коли всі його вугрі й прищі позникали, Арні виглядав нормально — власне, навіть більш ніж нормально. Але, думаю, жодна дівчина, яка ходила з ним до школи в той час, коли його обличчя спливало гноєм, не погодилася б піти з ним на побачення. Вони просто не бачили його таким, яким він став; вони бачили спогад про нього. Але Лі була іншою. Вона перевелася з іншої школи, тож і гадки не мала, як насправді гидко виглядав Арні перші три роки в ЛСШ. Звичайно, якби вона взяла торішній випуск газети «Лібертоніан» і роздивилася фото шахового клубу, то уявлення б у неї з’явилось, але прикол у тому, що та сама республіканська тенденція майже напевно змусила б її знехтувати цим. Теперішнє — це вічне. Запитайте в будь-якого банкіра-республіканця, і він вам розкаже, що лише в такий спосіб повинен працювати світ.
Старшокласники й банкіри-республіканці… коли ти малий, то сприймаєш як належне, що все навколо стрімко змінюється, і пофіг на всі твої відчайдушні спроби зберегти статус-кво (про це навіть банкіри-республіканці в курсах — їм це, може, і не подобається, однак вони в курсах). Лише підлітком ти постійно триндиш про постійні зміни, а сам у душі віриш, що насправді все завжди залишатиметься по-старому.
Зі своїм гігантським обіднім пакетом я вийшов надвір і зрізав кут через паркувальний майданчик до будівлі, де розташовувалися майстерні. Це витягнута хлівоподібна споруда, обшита гофрованими металевими листами синього кольору — не набагато відрізняється за дизайном від гаража Вілла Дарнелла, зате значно охайніша з виду. Усередині там є деревообробна майстерня, автомайстерня та поліграфічне відділення. Місце для куріння, у принципі, має бути на задньому дворі, але в погожі деньки під час обідньої перерви уздовж обох стін будівлі тусуються учні з робітничих курсів, спираючись на стіни своїми мотоциклетними чоботами чи кубинськими гівнодавами з гострими носаками: курять і триндять зі своїми подружками. Чи мацають їх.
Того дня біля правої стіни не було нікого взагалі, і це мало б дати мені сигнал, що затівається щось нехороше, але я не звернув уваги, бо з головою пішов у свої веселі думки про Арні та Лі, а також психологію учня сучасної американської старшої школи.
Справжня курильня — спеціально відведене для цього місце — це маленький глухий кут за автомайстернею. А позаду самих майстерень, на віддалі п’ятдесяти-шістдесяти ярдів, розкинулося футбольне поле, на якому домінувало велике електричне табло з розписом фарбою: «ТЕР’ЄРИ, ФАС».
За курильнею тісним гуртком товклася купка народу, двадцятеро чи тридцятеро. Цей візерунок зазвичай означає, що всередині бійка (те, що Арні любить називати «штовханцями») — двоє хлопців, не досить божевільних, щоб битися, штурхають один одного, гупають по плечах і намагаються зберегти свою репутацію великих мачо.