— Ага, спробуй, спробуй! — закричав на нього Бадді. — Я тобою цю стіну проб’ю, ти, виблядок, лисий коротун!
Мій шлунок безпомічно стиснувся. Я ненавидів такі сцени, ці бридкі сутички, а в такій гидотній я ще в житті участі не брав.
Але містер Кейсі тримав ситуацію під контролем і від свого курсу не відхилявся.
— Але я цього не робитиму, — закінчив він. — Ти вивернеш кишені сам.
— Ніхуя, — сказав Бадді. Він стояв спиною до задньої стіни майстерні, тому випуклості в задній кишені штанів не було видно. Поділ сорочки висів двома пом’ятими клаптями над пахом джинсів. Його очі бігали, наче в загнаної тварини.
Містер Кейсі зиркнув на Канючі й Дона Ванденберга.
— Хлопці, ви двоє йдіть у кабінет і сидіть там, поки я не прийду, — сказав їм він. — Нікуди не йдіть, у вас і без того буде купа проблем.
Вони пішли повільно, пліч-о-пліч, наче для захисту. Канючі кинув швидкий погляд назад. У головній будівлі задзеленчав дзвоник. Люди вже струмками вливалися назад; деякі з них зиркали на нас зацікавлено. Ми пропустили обід. Це не мало значення. Їсти мені перехотілося.
Містер Кейсі знову звернув увагу на Бадді.
— Ти зараз на території школи, — сказав він. — Дякуй Богові, що це так, бо якщо в тебе, Бадді, справді є ніж і якщо ти його витягав, це напад з холодною зброєю. За це саджають у тюрму.
— А ви доведіть! Доведіть! — заверещав Бадді. Щоки в нього палахкотіли, а дихав він короткими нервовими ривками.
— Якщо ти зараз же не покажеш кишені, я випишу тобі дозвіл на звільнення. А потім викличу копів, і тієї ж миті, як ти вийдеш за головні ворота, вони тебе пов’яжуть. Ти розумієш, у що ти втрапив? — учитель похмуро дивився на Бадді. — Ми тут самі даємо раду своїм справам. Але, Бадді, якщо я напишу на тебе звільнення, твоя срака перейде у їхню власність. Звісно, якщо в тебе немає ножа, тобі нічого не загрожує. Але якщо є і його знайдуть…
На мить запанувала мовчанка. Ми всі четверо застигли в німій сцені. Я сумнівався, що Бадді піде назустріч; він би взяв папірець про звільнення від нього й спробував тихцем десь сплавити ножа. Та потім до нього, напевно, дійшло, що копи прочешуть територію і знайдуть його, бо він витяг ніж із задньої кишені й кинув на асфальт. Приземлився той на кнопку випускання леза. Воно вискочило й лиховісно зблиснуло в післяобідньому сонячному світлі, вісім дюймів хромованої сталі.
Подивившись на нього, Арні витер собі рота нижнім боком долоні.
— Бадді, іди в кабінет, — тихо промовив містер Кейсі. — І чекай мене там.
— Та до сраки кабінет! — закричав Бадді. Тонким та істеричним від гніву голосом. Пасмо волосся знову впало йому на лоба, і він його рвучко відкинув. — Я забираюся з цього хуйового свинарника.
— Так, добре, чудово, — відказав містер Кейсі, без найменшої інтонації чи збудження в голосі, так, наче Бадді запропонував йому чашку кави. Тоді мені стало зрозуміло, що в Лібертівілльській старшій школі Бадді вже відучився. Жодного тобі усунення від занять чи триденного відгулу додому; його батьки одержать поштою повідомлення про відрахування на цупкому блакитному папері — у ньому пояснять, за що вигнали їхнього сина, і поінформують про їхні права та можливості згідно з чинним законодавством.
Бадді зиркнув на Арні, потім на мене. І посміхнувся.
— Я до вас доберуся, — сказав він. — Поквитаємося ще. Ви, бляді, у мене ще пожалієте, що народилися.
Він копнув ногою ніж, і той закрутився й полетів, поблискуючи. Зупинився на краю асфальтового покриття, і Бадді пішов геть, клацаючи й дряпаючи асфальт набивками на каблуках своїх мотоциклетних чобіт.
Містер Кейсі перевів погляд на нас; обличчя в нього було сумне й стомлене.
— Мені прикро, — сказав він.
— Усе нормально, — відповів Арні.
— Написати вам, хлопці, дозвіл на звільнення? Може, схочете піти додому до кінця дня.
Я скоса глянув на Арні, який саме обтрушував свою сорочку. Той похитав головою.
— Ні, не треба, — сказав я.
— Гаразд. Тоді просто дозволи на спізнення.
Ми пішли в кабінет містера Кейсі, і він виписав нам дозволи на спізнення для наступного уроку, який зовсім випадково виявився у нас спільним — фізика. Коли ми заходили в лабораторію, багато учнів кидали на нас зацікавлені погляди й перешіптувались, затуляючи роти долонями.
Наприкінці шостого уроку поширили повідомлення про відсутніх. Я зазирнув у нього й побачив прізвища Реппертона, Ванденберга й Велча, навпроти кожного стояла оцінка D. Я думав, що після уроків нас із Арні викличуть у кабінет до директора, давати пояснення міс Лотроп, завучеві з виховної роботи, про те, що сталося. Але нас не викликали.