— І як твоя залізяка на колесах? — спитав я, підходячи до машини.
— Не дуже погано, — Арні рушив за мною, намагаючись усміхатися не надто широко.
Робота посунулася, і «фурія» вже була в тому стані, коли зроблений ремонт не видавався якимось безладним і дурнуватим. Іншу половину старезної іржавої решітки теж було замінено, а павутиння тріщин на вітровому склі щезло повністю.
— Ти поміняв вітрове скло, — зауважив я.
Арні кивнув.
— І капот.
Капот був чистісінький, абсолютно новий і різко контрастував з поплямованими іржею боками. Густий червоний колір пожежної машини. Бездоганний вигляд. Арні торкнувся до нього жестом власника, і доторк перетворився на пестливе погладжування.
— Ага. Його я сам поставив.
Щось різонуло мені слух. Але ж він усе сам ставив, хіба ні?
— Ти казав, що хочеш перетворити її на виставковий експонат, — сказав я. — Здається, я починаю тобі вірити.
Я обійшов Крістіну й наблизився до дверцят водія. Оббивка внутрішнього боку дверцят і підлога були досі брудними й пошарпаними, але тепер не тільки заднє сидіння мало нове покриття, а вже й переднє.
— Вона буде красунею, — сказала Лі, однак у її голосі пролунала фальшива нотка — він здався мені не таким яскравим і сповненим життя, як тоді, коли ми говорили про матч. І це змусило мене підвести на неї очі. Одного побіжного погляду цілком вистачило. Крістіна їй не подобалася. Я це зрозумів одразу, повністю й беззаперечно, як ніби вихопив з повітря один з її мозкових імпульсів. Вона спробує полюбити цю машину, бо їй подобається Арні. Але… по-справжньому вона її не любитиме ніколи.
— Отже, ти дістав дозвіл виїжджати на ній на дорогу, — сказав я.
— Ну… — зніяковів Арні. — Поки що ні. Не зовсім.
— Що ти маєш на увазі?
— Клаксон не працює, і часом, коли я тисну на гальма, вимикаються задні фари. Десь коротке замикання, але поки що не можу знайти, де саме.
Я позирнув на нове вітрове скло. На ньому висіла нова наклейка про техогляд. Арні простежив, куди я дивлюся, і примудрився глянути на мене у відповідь водночас присоромлено і з викликом.
— Вілл дав мені наклейку. Він же знає, що на дев’яносто відсотків машина готова.
«Плюс до всього, — подумав я, — у тебе побачення з красунечкою, так?»
— А на ній безпечно їздити? — спитала Лі, адресуючи своє запитання кудись посередині між Арні та мною. Вона трохи наморщила лоба — здається, відчула, що між мною та Арні раптом повіяв арктичний вітер.
— Так, — сказав я. — Думаю, що безпечно. Та й коли їдеш із Арні, це однаково що з самим стареньким Повзучим Ісусом їхати.
Це трохи розрядило напругу, яка почала збиратися між нами в повітрі. З ігрового поля домчав до наших вух незлагоджений гуркіт міді, а потім голос диригента оркестру, тонкий, але дуже виразний під низьким небом: «Ще раз, будь ласка. Це “Роджерс і Гаммерштайн”, а не рок-н-рол! Будь ласка, ще раз!»
Ми втрьох перезирнулися. Арні та я почали сміятись, а за мить до нас приєдналася й Лі. Я дивився на неї, і на мить мене знову пронизала стріла заздрощів. Своєму другові Арні я бажав лише найкращого, але вона була надзвичайна — невдовзі їй мало виповнитися вісімнадцять, красуня, ідеальна, здорова, з живою палкою цікавістю до всього, що відбувалося в її житті. Розанна теж по-своєму була вродливою, але порівняно з Лі вона виглядала як лінивець, що вирішив перекімарити на дереві.
Це тоді я її захотів? Тоді я захотів дівчину свого найкращого друга? Ага, здається, так воно і є. Але клянуся вам, я б нізащо в житті до неї не підкочував, якби все склалося інакше. От тільки я не думаю, що все могло скластися інакше. Чи, може, мені просто хочеться так думати.
— Арні, краще ходімо вже, бо не встигнемо зайняти гарні місця на трибунах для гостей, — з гідним леді сарказмом сказала Лі.
Арні всміхнувся. Вона все ще злегка тримала його за руку, і його це, судячи з вигляду, досі спантеличувало. Та чому б і ні? Якби я був на його місці, і біля мене вперше стояла жива дівчина, та ще й така гарненька, як Лі, я б уже на три чверті був у неї закоханий. Я не бажав йому з нею нічого, крім добра. Здається, я хочу, щоб ви мені вірили, навіть якщо ви не повірите жодному моєму слову з того, що я розповідатиму вам з цього моменту й далі. Якщо хтось і заслуговував на маленький шматочок щастя, то це Арні.
Решта команди вже пішли в роздягальню для гостей в глибині спортзального крила школи, і тренер Паффер вистромив носа у двері.
— Містере Ґілдер, чи не могли б ви удостоїти нас своєю присутністю? — гукнув мене він. — Я розумію, що забагато прошу, і маю надію, що ви пробачите мені, якщо у вас є важливіші справи, але якщо немає, то чи не будете ви такі ласкаві принести свою філейну частину в цю роздягальню?