Ми ніжилися на лагідному жовтневому сонці — не за горами вже було свято маленьких примар у простирадлах і гумових масках та костюмів Дарта Вейдера з «Вулворта» — активно перемелюючи їжу щелепами й не надто багато залишаючи на потім. Арні мав фаршироване яйце і обміняв його на один з моїх сендвічів з м’ясним рулетом. Здається, батьки дуже мало знають про таємне життя своїх дітей. Щопонеділка, починаючи з першого класу, Реджина Каннінґем клала Арні в пакет з обідом фаршироване яйце, і щодня після того, як у нас на вечерю був м’ясний рулет (у неділю на вечерю зазвичай), у моєму пакеті лежали сендвічі з холодним м’ясним рулетом. Я завжди ненавидів м’ясний рулет, а Арні завжди ненавидів фаршировані яйця, хоча я ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмовився від яєць, коли їх було приготовано по-іншому, байдуже як. І я часто загадувався над тим, що б сказали наші матері, якби довідалися, як мізерно мало з тих сотень фаршированих яєць і десятків сендвічів із холодним м’ясним рулетом, покладених кожному з їхніх синів у пакети з обідами, насправді було з’їдено тими, кому вони призначалися.
Я перейшов до печива, а Арні — до своїх інжирових батончиків. Він зиркнув на мене, щоб переконатися, що я дивлюсь, а потім демонстративно запхав усі шість батончиків до рота й захрумтів, гротескно надимаючи щоки.
— Господи, яка бридота! — вигукнув я.
— Унг-унг-гут-унг, — відповів Арні.
Я взявся тицяти пальцями йому в боки, у ті місця, де йому завжди було дуже лоскотно, й закричав:
— Намну тобі боки, Арні, дивись, бо намну тобі боки!
Арні розсміявся, і в повітря з його рота пурхнули леткі крихти подрібнених батончиків. Я розумію, що розказую гидоту, але нам було дуже смішно.
— Денніфе, перефтань! — сказав Арні повним батончиків ротом.
— Що-що ти кажеш? Я тебе не розумію, варвар ти сраний, — я не припиняв тицяти його пальцями, «мнучи йому боки», як ми це називали в дитинстві (а тепер цей вислів чомусь загубився в пісках часу), і він звивався, і викручувався, і сміявся.
Зробивши один потужний ковток, він відригнув.
— Каннінґем, ти така свиня, — прокоментував я.
— Я знаю, — судячи з вигляду, його це страшенно тішило. Та, може, і тішило насправді; наскільки мені відомо, він більше ні перед ким і ніколи не показував фокуса «шість-інжирових-батончиків-за-раз». Якби він зробив це перед своїми батьками, Реджина напевно народила б їжачка, а Майкл дістав би крововилив у мозок.
— А найбільше їх ти скільки за раз з’їдав? — спитав я в нього.
— Якось — дванадцять. Але думав, що вдавлюся.
Я пирхнув зі сміху.
— А Лі вже показував?
— До випуску приберігаю. І боки їй трохи намну також, — тут ми обидва розреготалися, і я зрозумів, як сильно мені часом бракує Арні. У мене був футбол, студентська колегія, нова дівчина, яка (я сподівався) погодиться подрочити мені перед тим, як закінчиться сезон кіно просто неба. Уламати її на щось більше я й не сподівався; вона була занадто зачарована сама собою. Хоча пробувати це зробити було весело.
Навіть попри все це насичене життя, я скучав за Арні. Спочатку була Крістіна; тепер — Лі й Крістіна. У такому порядку, хотілося сподіватися.
— А де вона сьогодні? — спитав я.
— Захворіла. У неї місячні, мабуть, болить сильно.
Я подумки здійняв свої внутрішні брови. Якщо вона обговорює з ним свої жіночі клопоти, то вони вже дуже близькі.
— А як ти того дня примудрився запросити її на футбол? — спитав я. — Тоді, коли ми грали в Гідден-Гіллз.
Арні розсміявся.
— Це єдиний футбольний матч, на якому я побував з десятого класу. Деннісе, ми принесли тобі удачу.
— Ти просто їй подзвонив і запросив?
— Ледь не спасував. То було взагалі моє перше в житті побачення, — він сором’язливо позирнув на мене. — Тієї ночі спав, здається, не більше двох годин. Після того, як я їй подзвонив і вона погодилася зі мною поїхати, я перелякався на смерть, що виставлю себе ідіотом чи що припреться Бадді Реппертон і полізе в бійку, чи ще щось таке станеться.
— Ти все тримав під контролем, як мені здалося.
— Правда? — зрадів Арні. — Що ж, це добре. Але мені було страшно. Знаєш, вона розмовляла зі мною в коридорах, питала про завдання й усе таке. Записалася в шаховий клуб, хоча грає вона не дуже… але потроху стає краще. Я її навчаю.
«Не сумніваюся, кобель ти такий», — подумав я, але вголос цього не сказав, бо в пам’яті ще свіжий був той момент, коли він визвірився на мене в Гідден-Гіллз. Крім того, я хотів про все почути. Було цікаво. Бо підкорити таку приголомшливу красуню, як Лі Кебот, — це вам не абищо, а реальна перемога.