— Та мабуть, чекала.
— Ага, мабуть, — Арні спантеличено прокрутив цю думку в голові.
Продзеленчав дзвоник, сигналізуючи, що до п’ятого уроку лишилося п’ять хвилин. Ми з Арні повставали. Дівчата з групи підтримки подріботіли геть із поля, звабливо тріпочучи спідничками.
Ми спустилися з трибун, повикидали пакети в один зі сміттєвих баків, розмальований у шкільні кольори (помаранчевий і чорний, до речі, про Геловін) і почимчикували до школи.
Арні все ще всміхався, пригадуючи, як усе тоді склалося, той перший раз із Лі.
— Запросити її на гру було чистої води безглуздям.
— Ну дякую, — сказав я. — Це мені за те, що я щосуботи після обіду граю до болю в серці, так?
— Ти зрозумів, про що я. А потім, після того, як вона погодилася зі мною піти, у мене виникла ця реально жахлива думка, і я подзвонив до тебе, пам’ятаєш?
Раптом я згадав. Він телефонував мені, щоб спитати, чи де буде того тижня проходити матч: на нашому стадіоні чи на їхньому, — і новина про те, що він відбудеться в Гідден-Гіллз, здавалося, убила його морально.
— І от у мене побачення з найкрасивішою дівчиною в школі, я від неї нетямлюся, а виявляється, що гра буде на полі суперника, і моя машина стоїть у Вілловому гаражі.
— Ви могли поїхати автобусом.
— Це я тепер знаю, а тоді не знав. Автобус завжди був забитий ще за тиждень до гри. Я ж не знав, що багато народу перестає їздити на матчі, коли команда починає програвати.
— Не нагадуй, — сказав я.
— Тому я пішов до Вілла. Я знав, що Крістіна б нас довезла, але допуск до експлуатації світить їй ще не скоро. Розумієш, я був у відчаї.
«Наскільки у відчаї?» — холодно й раптово подумалося мені.
— І він пішов мені назустріч. Сказав, що розуміє, як це важливо, і якщо… — Арні замовк; наче замислився. — Оце й уся історія великого побачення, — незграбно закінчив він.
І якщо…
Але то було не моє діло.
«Будь його очима», — сказав мені тато.
Але я відігнав цю думку якнайдалі.
Ми саме проминали місце для куріння, майже порожнє — тільки троє хлопців і двоє дівчат похапцем докурювали косяк. Вони його тримали в саморобному мундштуку з сірникової коробки-книжечки, і в мої ніздрі прослизнув виразний запах травки, такий схожий на аромат осіннього листя, що димиться в повільному вогні.
— Бадді Реппертона не бачив? — спитав я.
— Ні, — відповів Арні. — І не хочу. А ти?
Я бачив цього вилупка один раз, у «Щасливому газі Ванденберга», заштатній автозаправці на трасі 22 у Монровіллі. Та діра належала батькові Дона Ванденберга і з часу арабського нафтового ембарго в 1973-му балансувала на хиткому краю прірви банкрутства. Бадді мене не бачив; я просто швидко проїхав повз них.
— Так щоб розмовляв, то ні.
— Ти хочеш сказати, він розмовляти вміє? — презирливо скривився Арні, що було на нього не схоже. — От гівняр.
Мене аж пересмикнуло. Знову те слівце. Замислившись над цим, я собі сказав: «Та хрін з ним», — і прямо запитав в Арні, де він підчепив конкретно це слово.
Він задумливо подивився на мене. Зненацька задзеленчав другий дзвоник, галасуючи на стіні шкільної будівлі. Ми могли запізнитися на урок, але тієї миті мене це не гребло ніяк.
— Пам’ятаєш той день, коли я купив машину? — спитав він. — Не той, коли завдаток давав, а коли вже купив?
— Звісно.
— Я зайшов у будинок разом з Лебеєм, а ти чекав надворі. У нього була крихітна така кухня, стіл вкритий скатертиною в червону клітинку. Ми посідали, і він запропонував мені пиво. Я подумав, що краще буде взяти. Мені дуже хотілося мати цю машину, тому я не хотів його якось, ну розумієш, образити. Тому ми пили пиво, і його понесло, була довга буркотлива… як же це сказати? Тирада, напевно, так. Тирада про те, як усі гівнярі проти нього змовилися. Деннісе, то було його слівце. Він сказав, що то гівнярі змушують його продати машину.
— Що він мав на увазі?
— Мабуть, те, що він уже застарий, щоб сідати за кермо, але казати це такими словами він не хотів. В усьому були вони винні. Гівнярі. Гівнярі вимагали, щоб він кожні два роки перескладав іспит з водіння, і щороку проходив огляд в окуліста. Його турбував окуліст. І він сказав, що на всій вулиці його не люблять. Ніхто не любить. Тому хтось пожбурив у машину каменем. Усе це я розумію. Але не розумію, чому… — Арні зупинився у дверях, забувши про те, що ми запізнюємося на урок. Руки він тримав у задніх кишенях джинсів. І сердито супився. — Деннісе, я не розумію, чому він довів Крістіну до такого жалюгідного стану. У якому вона була, коли я її купляв. Він же про неї відгукувався так, наче дуже її любив — я знаю, ти думаєш, що це він покупця так заманював, але ні… а потім, коли закінчували, коли він уже гроші рахував, то прогарчав: «Гівняна тарадайка, та шоб я, блядь, здох, коли знаю, нахріна вона тобі, хлопче. Це така пизда волохата». А я сказав щось типу, що я думаю її поремонтувати, щоб була гарна. А він сказав: «Аякже, аякже. Якшо гівнярі тобі дозволять».