Арні всміхнувся — ледь помітно розтягнув губи.
— Це точно, — сказав він. — Вілл каже, десь провід закоротило. Думаю, що я краще не втручатимуся. Прикольно мати одометр, який крутить не вперед, а назад.
— А він точний?
— Га?
— Ну, якщо ти проїдеш від нашого будинку до Стейшн-сквер, то він відніме від загальної суми п’ять миль?
— А, — сказав Арні. — Тепер зрозумів. Ні, він абсолютно не точний. Відмотує то дві, то три милі за кожну проїхану. А часом і більше. Рано чи пізно кабель спідометра обірветься, і коли я його заміню, то все стане на свої місця.
Майкл, у котрого свого часу теж обірвалося один-два кабелі спідометра, поглянув на стрілку, шукаючи характерного посмикування, яке б свідчило про халепу. Але стрілка застигла непорушно трохи далі за позначкою «сорок». Здавалося, що спідометр у повному порядку, тільки одометр дуркує. Та й хіба Арні щиро вважав, що спідометр і одометр працюють на одних і тих самих кабелях? Певна річ, що ні.
Розсміявшись, Майкл сказав:
— Це дивно, синку.
— Чому в аеропорт? — змінив тему Арні.
— Я подарую тобі талон на тридцятиденне паркування, — відповів Майкл. — П’ять доларів. Дешевше, ніж у гаражі в Дарнелла. Ти зможеш забирати свою машину, коли схочеш. В аеропорту є автобусна зупинка. Кінцева насправді.
— Господи Ісусе, я такої маячні ще в житті не чув! — закричав Арні. Він завернув на кільце перед темними вікнами хімчистки. — Я їздитиму на автобусі за двадцять миль до аеропорту, щоб забирати свою машину, коли вона мені буде потрібна? Це щось ніби з «Пастки двадцять два»! Ні! Нізащо!
Він збирався ще щось сказати, коли його раптом схопили за загривок.
— Ану слухай, — сказав Майкл. — Я твій батько, тому слухай, що я тобі скажу. Арні, твоя мати мала рацію. Останні кілька місяців ти поводишся нерозумно — і навіть гірше, ніж нерозумно. Ти став відверто дивним.
— Відпусти мене, — процідив Арні, борсаючись у батьковій хватці.
Майкл не відпустив, але затиск послабив.
— Я покажу тобі ширшу перспективу, — сказав він. — Так, до аеропорту далеко добиратися, але за той самий четвертак, за який ти доїжджаєш до Дарнелла, ти доїдеш і сюди. Є паркувальні гаражі й ближче, але в місті більше випадків крадіжок і вандалізму. А в аеропорту навпаки — доволі безпечно.
— На відкритих паркінгах безпечно не буває.
— По-друге, там дешевше, ніж у міських гаражах, і набагато дешевше, ніж у Дарнелла.
— Суть не в тому, і ти це знаєш!
— Може, ти й правий, — сказав Майкл. — Але ти, Арні, дечого не помічаєш. Не помічаєш справжньої суті.
— Ну, припустімо, ти скажеш мені, у чому ж справжня суть.
— Добре. Скажу, — на хвильку Майкл примовк, невідривно дивлячись на сина. А коли знову заговорив, голос у нього звучав тихо й рівно, майже так само мелодійно, як його програвач. — Разом із відчуттям розумності ти, схоже, повністю втратив розуміння перспективи. Тобі майже вісімнадцять, випускний клас школи. Я думаю, ти вирішив не йти в Горлікс; я бачив університетські брошури, які ти приніс додому…
— Так, я не піду в Горлікс, — сказав Арні. Судячи з голосу, він уже трохи заспокоївся. — Після всього цього точно ні. Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться звідси вирватися. Хоча, може, і уявляєш.
— Так, уявляю. Та може, воно й на краще. Це краще, ніж постійне тертя між тобою і твоєю матір’ю. Я тільки одного прошу — не кажи їй поки що; зачекай, поки не настане час подавати заяву на вступ.
Арні знизав плечима, ні так, ні сяк нічого не обіцяючи.
— Ти забереш свою машину з собою в університет, якщо на той час вона ще їздитиме…
— Вона їздитиме.
— …і якщо в цьому університеті першокурсникам дозволятимуть тримати машини на кампусі.
Арні розвернувся до батька, такий здивований, що аж трохи влігся його тліючий гнів. Здивований і стривожений. Про те, що можливий і такий варіант, він ніколи не думав.
— Я не піду в універ, де мені не дозволятимуть тримати власний транспорт, — показав він терплячим учительським тоном, наче вчитель перед класом розумово відсталих дітей.
— От бачиш? — спитав Майкл. — Вона права. Вибирати собі коледж на підставі того, як у ньому ставляться до першокурсників і машин, — це абсолютно нераціонально. Ти став одержимий цією машиною.
— Я й не сподівався, що ти зрозумієш.
Майкл на секунду міцно стиснув губи.
— Хай там як, що таке з’їздити в аеропорт автобусом, щоб забрати свою машину, якщо ти хочеш кудись повезти Лі? Так, погоджуюсь, це незручність, але не особливо велика. Це значить, що ти не будеш її використовувати, якщо в цьому не буде потреби, це по-перше, а по-друге — заощадиш гроші на бензин. Твоя мати зможе святкувати свою маленьку перемогу, їй не треба буде дивитися на машину. — Майкл зробив паузу, та потім знову всміхнувся своєю сумною усмішкою. — Вона не вбачає в цьому марної трати грошей, ми з тобою обидва це знаємо. Вона вбачає в цьому твій перший рішучий крок на відокремлення від неї… від нас. Мабуть, вона… от чорт, я не знаю.