Арні зітхнув.
— Може, ти й правий. Може, це в усіх розуміннях найкраще рішення.
— Авжеж, це так, — полегшено сказав йому Майкл. Зараз Арні більше був схожий на себе колишнього, і той злісний вогник в його очах нарешті згас. — Десять місяців, і все.
— Так.
Він під’їхав до будки, і черговий, молодий хлопець у помаранчево-чорній шкільній кофтині з логотипом Лібертівілля на кишенях, відсунув убік скло й вихилився з віконця.
— Слухаю?
— Я б хотів талон на тридцять днів, — сказав Арні, засовуючи руку в кишеню по гаманець.
Майкл накрив його руку своєю.
— Я заплачу, — сказав він.
Арні обережно, але твердо відвів його руку вбік.
— Це моя машина, — сказав він. — Я сам за себе плачу.
— Я лише хотів… — почав Майкл.
— Я знаю, — відповів Арні. — Але я серйозно.
Майкл зітхнув.
— Я знаю, що ти серйозно. І ти, і твоя мати. Усе буде добре, якщо ти робитимеш, як я скажу.
Губи Арні вмить стислися, та потім він розсміявся.
— Ну… так, — сказав він.
Вони подивилися один на одного, та й розреготалися.
І тієї ж миті, як зазвучав їхній сміх, Крістіна заглухла. Доти двигун працював на малих обертах з ненав’язливою досконалістю. А тепер просто став; увімкнулися індикатори масла й амперметра.
Майкл підняв брови.
— Це ще що?
— Не знаю, — відповів Арні, насупившись. — Раніше вона ніколи так не робила.
Він повернув ключ, і двигун миттю завівся.
— Схоже, що пусте, — сказав Майкл.
— Трохи пізніше на тижні треба буде перевірити регулювання моменту запалювання, — пробурмотів Арні. Він піддав газу й уважно послухав. І в ту ж мить Майкл подумав, що Арні зовсім не схожий на його сина. Він схожий на когось іншого, на людину значно старшу й жорсткішу. І раптом у грудях, прохромлених списом страху, ненадовго, проте сильно запекло від болю.
— То вам талон давати чи так і будете сидіти всю ніч і балакати про своє запалювання? — спитав черговий паркінгу. Арні він здався невиразно знайомим, як людина, яку зустрічаєш часто в шкільних коридорах, але взагалі ніколи не спілкуєшся.
— А, так. Вибачте, — Арні простягнув йому п’ятидоларову купюру, і черговий видав йому талон.
— У глибині стоянки, — сказав черговий. — За п’ять днів до кінця місяця обов’язково поновлюйте, якщо хочете те саме місце.
— Ясно.
Арні рушив углиб стоянки, і тінь Крістіни то розросталася, то зменшувалася, поки вони їхали попід прикритими трубками дугових натрієвих ламп. Знайшовши вільне місце, він задом завів на нього Крістіну. Вимикаючи ключем запалювання, Арні скривив обличчя в гримасі й поклав руку на поперек.
— Досі турбує? — спитав Майкл.
— Зовсім трохи, — відповів Арні. — Уже майже минуло, а вчора от повернулося. Мабуть, щось важке підняв. Не забудь замкнути двері.
Вони вийшли з машини й позамикали дверцята. Вибравшись назовні, Майкл відчув, що йому наче покращало — він почувався ближчим до сина і, що не менш важливо, уже не так дошкульно переживав свою роль безсилого блазня в капелюсі з дзвіночками, яку відіграв у цій сварці. Вибравшись назовні, він відчув, що, можливо, йому все-таки вдалося щось відвоювати в цього вечора. Може, навіть багато.
— Подивимось, як швидко їздить той автобус, — сказав Арні, і вони пішли через паркувальний майданчик у бік терміналу, по-товариському близько одне до одного.
Дорогою до аеропорту Майкл склав свою думку про Крістіну. Його вразила та реставраційна робота, яку виконав Арні, але саму машину він незлюбив одразу, сильно незлюбив. Він розумів, що мати такі почуття до неживого предмета — це маячня, але антипатія від цього меншою не стала; велика й упізнавана, вона клубком засіла в горлі.
І виявити джерело цієї антипатії було неможливо. Машина спричинила дикі сварки в їхній сім’ї, і Майкл припускав, що в цьому й полягає справжня причина… але то було далеко не все. Йому не подобався вигляд Арні за кермом: він був пихатий і плаксивий водночас, наче король-слабак. Та безсилість, з якою він лаяв страховиків… те бридке й разюче слово «гівнярі»… навіть те, як машина заглухла, коли вони разом засміялися.
А ще в неї був запах. Одразу ти його не помічав, але він був. Не запах нового покриття сидінь, той був досить приємний; прихований запах, гіркий, майже (але не зовсім) потаємний. Запах старості. Але, сказав сам до себе Майкл, ця машина стара, звідки б то їй, в ім’я всього святого, пахнути новим? І в цьому була незаперечна логіка. Попри справді фантастичний ремонт, який здійснив Арні, «фурії» було двадцять років. Той гіркий цвілий сморід міг сочитися зі старого покриття в багажнику, чи від старих килимків під новими; а може, він ішов од оригінальної оббивки під яскравим новим накриттям сидінь. Просто запах старості.