— Ні. Звісно ж, ні. Що це за маячню ти вигадав? — низьким голосом мовив він.
— Є версія, що вбивства замішані саме на цій... гм... жіночій проблемі, — пояснив Олег.
— Чортівня якась. Не вірю. А втім... зараз можуть вбити за що завгодно. А можуть і просто так, — Ратушний прочистив горло і дещо пом’якшав. — Вибач, не хотів зриватися. Це нервове. Ти таку річ спитав — я аж розгубився. Просто ти Оксани не знав. Вона на таке ніколи б не пішла.
— А якби й пішла, вам би не сказала?
— Ми не мали секретів одне від одного. Жили душа в душу. І про таке я б знав. Я помітив би, що моя жінка вагітна. І нічого подібного я б їй не дозволив, бо теж вважаю аборт убивством.
— Теж?
— Так, як учить церква. І Оксана в це вірила. Слухай, при всій повазі — ти не там копаєш, Олеже. Я ціную те, що ти взагалі працюєш, бо міліція наша хіба що яйця чеше, але повір мені — це шлях в нікуди. — Голос Ратушного вирівнявся і зміцнів. — То була інша причина. Мала бути інша. Та хіба у хвору голову заглянеш?
— Саме це я й намагаюся зробити. Бо інакше як знайти вбивцю?
— Це тобі видніше. Гроші маєш? Може, витрати якісь негайні? Говори без встиду.
Олегу чомусь здалося, що його хочуть красиво, але негайно послати куди подалі і, власне, вже почали це робити. Він не гнівався на свого клієнта, бо чудово його розумів — на такий мозоль наступити, тут хто завгодно вовком завиє, проте почувався хірургом, що робить боляче пацієнту задля його ж користі.
— Ні, все йде за планом. Авансу досить. Заплатите, як буде результат. А тепер мушу відкланятись. — Повагавшись, Сокіл рушив до виходу, на мить призупинившись, аби кинути погляд на пекуче-червоне, кольору артеріальної крові, авто.
— Красуня, еге ж? — подав голос Ратушний за його спиною. — «Субару Імпреза». Хтів би таку мати?
— Нє. Я фанат старих машин. Моя конячка старша за мене, але дасть фору багатьом сучасним. Щоправда, довелося трохи до ладу привести...
— Це ж яка?
— «Б’юїк Рив’єра» шістдесят сьомого року. Його ще «мускулом» називали.
Ратушний аж присвиснув.
— Здуріти... То ти справжній естет? А не шкода стареньку по львівських вулицях гробити?
— На той світ я її з собою все одно не заберу. А водити — саме задоволення. То чого собі відмовляти?
— Справедливо.
— Так, — погодився Олег, відчуваючи, що наразі їм нема більше про що говорити. — На все добре, пане Петре. Дамся чути, як знатиму щось достеменно.
І нарешті вийшов, питаючи себе самого, чому має повне та виразне враження, що ступає по вкрай тонкій кризі. Він не сумнівався у щирості Ратушного, однак його певності щодо покійної дружини аж ніяк не поділяв.
Боря віддзвонився якраз перед обідом — коли Олег, повернувшись, допитувався у Ніни, чи встигла вона ранком поїсти і чи думає вона взагалі про своє здоров’я. Доповідь Лупибатька була по-військовому короткою і по-цивільному змістовною.
— Сніжана Доброхот робила аборт три роки тому. З медичних показань. Коханець їй приніс якусь заразу, а за таких умов ледь не примусово вагітність переривають. Це й стало останньою краплею — дівчина пішла від нього, щойно вилікувалась. Це мені мати її переповіла під великим секретом. Батько ніц не знав, та й досі не в курсі.
— А що з Мирославою Стецюк? — поцікавився Сокіл.
— Чуєш, я тобі що, Карлсон? — обурився Борис. — Десь пропелера під одягом ховаю, нє? Я ще Сніжанину медкартку не знайшов, а тобі вже всю брудну білизну Стецюк подавай!
— Картку відставити на потім, — скомандував Олег. — Мчиш зараз до Стецюкової в других сестри і там усе те саме робиш, що й у Доброхотів. Крутись, як собі знаєш, та щоб інформація була мені за дві години!
— Тю, за дві години я й роги в золото козам пофарбую! — іронічно запевнив Лупибатько. — Тра тобі секундоміра купити, щоби ти на нього глядів, коли нам роботу ставиш. Хто в десяту частку секунди не вклався, той вилетів з гри.
— Борю, завдання зрозумів? Виконуй. — Сокіл дав відбій.
— Ти така сувора мрія, — зауважила Ніна, сміючись.
— Авжеж. І з пантелику мене не збивай, будь ласка. Зараз їдемо обідати, я маю одну кнайпу на прикметі, якщо за три роки не зіпсулася, то там люкс готують. До речі, вона в двох кроках біля тої галереї, де підозрілий італієць виставляється.
— О, то ти запам’ятав? А наді мною потішався.
— Я ж не заарештовувати його збираюся! Просто подумав сходити, долучитися до високого. Все ж таки дядько доводиться земляком майстрам Відродження. Ну й заразом... — додав він пошепки, щоби уникнути чутливих вух Ради, — вважай, що це таки побачення.
До кнайпи «Азія» Пасків забіг буквально на хвилину. Власник закладу, сивий похмурий вірменин, що ставав ще похмурішим прямо пропорційно зростанню його статку («більше грошей — більше гризоти, ара»), був старим боржником Сергія: років десять тому Пасківу вдалося розкрити пограбування квартири Ашота Саркісяна. Пана Ашота виставили, як то мовиться, конкретно — з хати винесли все, починаючи з килимів, дорогої побутової техніки та золота і закінчуючи кухонним посудом. Завдяки одному, нині, на жаль, уже покійному інформаторові злодіїв Сергій знайшов протягом двох днів, а разом з ними і більшість майна, яке ще не встигли спустити. Пощастило. Відтоді в усіх закладах Саркісяна, а їх було більше десятка, у різних куточках міста, його та слідака Сазоненка годували абсолютно безкоштовно і дуже смачно. Пасків цим регулярно і від душі користався — зайва скромність не була його чеснотою. І серед усіх Ашотових кнайп найкращою вважав саме «Азію», насамперед через зручне розташування — звідки не підійди. А ще тут, у чистій, свіжій олії, яку міняли після кожного використання, смажили такі пончики, що проковтнути з ними можна було не лише пальці, а й усю долоню. Щоправда, тут вони, на галицький манір, називалися пампушками, та хіба суть у назві? Хрусткі, пухкі, з начинкою від свіжих вишень до вареної згущенки або лише присипані цукровою пудрою, ті пончики просто танули в роті. Ніколи особливо не любив солодке, але Ашотових пончиків міг ковтнути півтора десятка за раз і частково розумів, чому в усіх тих забугорних фільмах їх називають «їжею поліцейських». Півкіла цих штукенцій, пару філіжанок кави — і він заряджений енергією до кінця дня, а голова працює, як годинник. А з’їси якийсь хот-дог з невідомої дохлятини, і потім хіба що з білого коня не злазитимеш до вечора — особливо з його шлунком.